Якщо звичайний егоізм в Німеччині – норма

16-03-2022

“Якщо звичайний егоізм в Німеччині норма, то тобі з іншим менталітетом мабуть важко доводиться проживати ці дні” – так заспокоював мене працівник кризової телефонної служби, куди я змушена була звернутися про допомогу. Двадцять днів в “комі”, в замороженому стані, з якого вже самій не є можливим вийти. Голова говорить одне, тіло відчуває дещо інше. Голова живе зі всією Україною в стані війни. Тіло ж перебуває в оточені спокою мирного міста. Мозок посилає сигнали бий, біжи або замри, а тіло не відчуває і очима не бачить фізичної небезпеки. Відбувається дисонанс, який доповнюється почуттям сильної вини від того, що ти не можеш допомогти чи зарадити трагедії на твоїх очах. 

«Цей стан відомий психологам у випадку медсестер, які доглядають за вмираючими в хоспісах. Вони бачать, як повільно вмирає людина, але не можуть цьому зарадити»- пояснив психолог. Він теж почувався дещо винним за те, що його країна замало активна в підтримці України. «Все дуже запізно і малоеффективно» – виправдовувався він і знову, і знову згадував  «німецький егоізм, який є абсолютною нормою», який не засуджується в цій країні саме тому, що є нормою. 

Я це добре знаю, бо мабуть не має місця в моєму чуттєвому просторі, де б цей егоізм не поставив свого штампика за час мого двадцятирічного перебування за кордоном.  Тому мені не звикати ні до егоізму особистністного, ані до державного. Єдине, що реагую на це психосоматично завжди однаково – ступором. Кожного разу у кожному випадку – ступор. А цього разу мені виявилося забагато. 

Забагато тому, що мені важко зрозуміти те, що діється в Україні з огляду на те, що я не жила і не брала участь в творенні сучасного українського субстрату останні двадцять років. Революція на граніті, яку я мала честь прожити, та інші акції протистояння радянському режиму були актами “геть!” непокори без навіть натяку про зброю. Для мене Україна виключно мирна і будь-яка боротьба в ній за щось проводилась виключно мирним шляхом.

Так само в діаспорі. А з того моменту, коли українська діаспора поповнилася «спецдисантом євромайданівців», які  вже далі вирішували її долю  і перша куля вистрілила на площі Незалежності, я свідомо відійшла від українських справ. Їх просто вже неможливо було робити тут з власної волі, бо вже готувалося щось нове з новими дійовими особами. Я ж і досі залишаюся на засадах того, що війни можна і треба було запобігти, бо саме вона є тією провокацією, до якої так довго готували Україну в жертву світу, знаючи який він нормально-егоістичний. До цього не можна звикнути, але це треба знати: егоізм може бути і був нормою в Німеччині. Будь ласка, не плутайте гуманітарну чинність з істинною добротою, бо доброта взаємовиключає егоізм. Егоізм і далі присутній, навіть при здійснені гуманітарних місій. Навіть радники психологічний порадень керуються егоістичними порадами, від який мурахи по шкірі. З закликом про допомогу українцям, який я розіслала всім моїм знайомим і друзям, відгукнулася третина. Багато німців допомагають, але більшість – відмовчуються або реагують мляво, штучно або награно.

Тому так важко не впасти від всього, що відбувається, в стан ступору. Але розуміння ситуації у всіх її деталях звільняє від домислів і гадок і виводить зі ступору. Починаю рухатись на зустріч, на виклик нормальному егоізму. Хто кого?

Залишити відповідь