Автор: Ольга Самборська
Берлін, 19.11.2022
«Скільки дітей в тебе в класі?» – отримала смску від німкені, яка відгукнулася на мою об‘яву на місцевому онлайн порталі, в якій я прохала про підтримку нашого українського класу. Мені набридло відчувати себе Робінзоном Крузо на шкільному острові, де біля мене знаходиться до того ж 12 українських дітей, які особливо нікого не цікавлять. Можливо моя ситуація є більше виключенням, а інші українські класи в Берліні мають різноманіття уроків з різними вчителями, мають спорт з вчителем фізкультури або математику з фахівцем. Наразі цього всього в мене не має. Доводиться звертатися про допомогу ззовні.
«Дякую Вам за відповідь! У мене в класі 12 дітей.»-надіслала я відповідь жінці на ім‘я Клаудіа, яка запропонувала дітям зробити подаруночки у вигляді амулетів, виготовленням яких вона займається як хобі. 
Вона надіслала фото амулетів в якості прикладу. «Дякую Вам за Ваш відгук і бажання підтримати! У класах початківців зазвичай 12 дітей. Я буду дуже рада Вашій підтримці, бо я постійно мотивую дітей до навчання різними дрібними подаруночками. Тож Ваші амулети стали б нагоді.» – написала коротеньку відповідь. Не хотілося б обтяжувати жінку зайвою роботою. «Тільки 12? Ну тоді я зроблю достатньо для всіх! Я ще озвуся.» – миттєво надійшла відповідь. За деякий час знову запитання: «А скільки в твоєму класі дівчаток і скільки хлопчиків?» Майстриня хотіла зробили для дівчаток і хлопчиків різні амулети. «Одна дівчинка. Всі решта – хлопчики»-конкретизувала я.
«Овайя… сподіваюсь, вона зможе вистояти проти зграї“ – пожартувала моя співрозмовниця.
Через два дні я отримала фото, з якого до мене махали крильцями 12 амулетів-янголят жовто-блакитного кольору. Я не могла відвести очей від фото. Я вже бачила як тішаться мої малі, які радіють кожному маленькому ґесту уваги до них.
«Як я маю їх тобі передати? Де ми можемо зустрітися?» – питала далі авторка амулетів. «Ми можемо звісно зустрітися десь, але найкраще було б, якби Ви могли особисто подарувати свої вироби діткам. Для них це буде особливою подією.» – запропонувала я. «Добре, залюбки. Де знаходиться школа і як вас знайти?» – не вагаючись, відповіла благодійниця. Домовились на 12 годину в п‘ятницю.
Я зарання попередила діток про Überrraschung (cюрприз) в п‘ятницю. Попередньо ми намалювали подарункові сердечка в українських кольорах, де кожен підписав своє ім‘я під своїм сердечком. І чекали. Кожну паузу дітки перепитували, коли прийде сюрприз. Уроки і дні пробігли швидко і в означений час у класні двері хтось постукав. Діти миттєво всі як один опинилися біля дверей. Сюрприз! До класу ввійшла висока білява жінка. Це була Клаудіа. В руках вона тримала маленьку коробку з сюрпризом. Ми зарання домовились з дітками, що покажемо їй як ми граємо зі стільцями, коли дітки рухаються під музику навколо стільчиків, яких на один менше, аніж гравців. Коли музика зупиняється, один залишається без стільця і виходить з гри. Я пам‘ятаю цю гру зі свого дитинства в Україні і застосовую її для своїх енергетичних джойстиків, коли терміново потрібно вивільнити зайву порцію енергії. Ідеєю було, щоб кожен учасник отримає приз-сюрприз, незалежно виграє він цю гру чи ні.
Включилася музика. Діти зі знанням справи почали рух навколо стільчиків, час від часу присідаючи з одного стільчика на інший, щоб заздалегідь зарезервувати місце, коли музика раптово зупиниться. Так тривало аж поки не залишився один стілець з переможцем.
Клаудія уважно слідкувала за грою. Вона дивилася на дітей так, ніби перед нею були не звичайні діти, але явище, яке вона хотіла уважно вивчити. Але гра закінчилася і потрібно було виконувати обіцяне. Я запропонувала діткам закрити очі і витягнути одну руку вперед, відкривши долоню для подарунку. За секунду перед нами випростався ряд долонь. Клаудіа поклала в долоню кожному українському янголятку зробленою нею амулета – скляного янгола. Вони зустрілися, янголи з янголами!
Діти не приховували своєї радості так як це можуть робити лише діти. Я передала Клаудіі малюнок з сердечками. Від несподіванки вона навіть здригнулася і вже важко було відрізнити, хто більше радів: Клаудіа чи діти. Ті діти, хто мав на грудях ланцюжки, повісили туди отриманих янголів. В мене відлягло від серця. Від тепер в них з‘явився ще один янгол-охоронець.
Клаудіа поступово вговтала свої позитивні емоції. «Хочеш, я можу зробити дітям заняття з вироблення таких амулетів. У мене є вже досвід. Я робила таке в класі мого сина. Звісно безкоштовно.» – запропонувала вона. «Ну звісно ж!» – зраділа я пропозиції, бо саме такої підтримки мені бракує. Заодно ініціюю своє давні рукодільницькі навики, які трохи задрімали в мені з початку клятої війни.
«А знаєш, як називається німецькою ця гра, яку ви щойно грали?» – несподівано запитала Клаудіа. «Як?» – була заскочена запитанням. «Подорож в Єрусалим» – відповіла вона. На свій сором, я не знала цього, бо завжди думала, що ця гра є українською. Насправді нас всіх поєднує Єрусалим. І його янголи.
p.s. Ввечері я отримала наступне повідомлення від Клаудіі: «Сьогодні було так гарно… і я отримала величезне задоволення від чудових малюнків! Вони такі чудові діти! Давайте зустрінемося на чашку чаю або кави наступного тижня, добре? З любов’ю, Клаудіа.»
