Про “ботінкі”.

Ольга Самборська

Берлін, 14.02.2022

– Я не знаю, як буде українською «ботінки» – викрикнув нервово учень класу початківців для українців і жбурнув товстелезний українсько-німецький словник голосно на парту.
В класі запанувала тиша. Йому ніхто не міг допомогти. Ніхто не знав, як буде українською російське слово «ботинки», ні вчителька-росіянка, яка викладала німецьку для українських дітей, ні однокласники, які приїхали з різних українських міст як-то Одеса, Київ, Харків.
– Давай я тобі допоможу! – відгукнулася я на репліку, бо відчула, що була єдиною людиною в українському класі з вивчення німецької мови, яка знала переклад озвученого слова. Я була гостем у їхньому класі.
Я піднялася зі свого гостьового місця і попрямувала до винуватця мовного замішання в класі. Насправді діти отримали завдання від вчительки, в якому їм потрібно було скласти запитання німецькою мовою. Для цього їм потрібно було знати перелік слів, з яких складається запитання, німецькою. Для цього без словника не обійтися. Але словник українсько-німецький, тобто щоб знайти німецький еквівалент слова, учневі спочатку потрібно знати його український еквівалент. А коли останні в голові не знаходиться, в класі настає тиша.
– Ти звідки родом? Ти не говориш українською?
– Харків. У нас гаварят по-рускі.
– А в школі ви не вчили українську.
– Да, учілі. До седьмого класа учілі русскій, потом єґо отмєнілі. І дальше ми учілі украінскій.
Такий діалог прояснив ситуацію: щось вчили, але це було давно і неправда. Оглянулася по класу. Запитую, чи ще хто-небудь володіє українською. Київ – так, Одеса – так, наступний Харків – ні, Буча – так, але перекладу клятого «ботінкі» ніхто не знав.
Діти трохи заскочені чути потік української, якої вони не чули поблизу себе з відкритих вуст, мабуть вже дуже давно, принаймні з часу перетину ними кордону з Німеччиною в березні клятого 2022 року.
Називаю учням цілий список українських слів, які позначають одяг (мета вправи): черевики, сукня, штани, шкарпетки, краватка. На останньому слові діти регочуть. «Краватка?» – перепитують. Пояснюю, що не ліжечко як в перекладі з російської, але краватка. Діти заспокоюються. Розбирають сказані мною слова і роблять до кінця вправу.
Вчителька німецької спілкується з українськими учнями російською навпіл з німецькою. І це та російська, з якою почуваєшся себе росіянином, акцентна, автентична і що затягує «в омут з головой». І навіть якщо вчителька є абсолютно нейтральною в політичному сенсі, не афішує жодної пропаганди, бо давно в Німеччині і їй та Росія для неї так само далеко, як і бажання комусь щось доводити, все одно почуття дискомфорту залишається. В країні ж війна. Війна з росіянами чи від росіян. І від дітей цього не приховаєш. Вони добре знають і усвідомлюють, чому вони тут, а не там.

Я не знаю, як діти вирівнялися з цим дискомфортом. Сама вчителька зізналася, що один український учень, якому небайдуже було, якою мовою йому викладають, так відверто їй і сказав: «От якби Ви говорили зі мною українською, я б задоволенням вчився у Вас, а так не буду.» І не вчиться. Такі випадки теж є, але більшість звиклих до російської вдома не надають аж такого значення мові, якою з ними спілкуються. Діти видають себе українізованою російською відразу. «Шоооо!» – перекривила вчителька одного учня, який кинув це звичне для українця шокало іншому. Очевидно і вчителька відчуває певний дискомфорт, коли чує свою рідну мову в харківській її версії. На цьому, проте ніхто не акцентує уваги. Не принципово. Вчителька рада, що отримала посаду, яка дає її змогу кар‘єрного зросту. Учні перечекають війну в класі початків, вивчать німецьку наскільки захочуть. У кожного своя подвійна користь. Тільки атмосфера в класі була якась тухла. Нічого не рухало і не рухалось. Кожен сидів у своїй комфортній зоні. Вчителька почувалася автентичною росіянкою з посадою вчителя німецької мови. Діти шокали російською. І лише дрібні вибухи затиснутої нервозності виривалися назовні через розмальований кляксами-розмальовками зверху-донизу зошит замість виконаної вправи або розірвані на шматки аркуші якогось паперу на столі. Ця сперта затухла енергія спільного мовного комфорту не мала виходу.
Урок закінчився. Я відразу підійшла до вікна і привідкрила одну шибку, щоб дати свіжому диху повітря ввійти в класну кімнати. Мало не задихнулася в цьому комфорті, який влаштував українським дітям Сенат зі шкільництва, набираючи на роботу вчителів-росіян. Єдине, добре, що німецьке друкарство понавипускало українсько-німецьких словників. Цим і скористаємось. Головне, щоб клятий російський «ботінок» зник з української землі. А черевиків ми нашим дітям нашиємо, і мови навчимо)

Залишити відповідь