Парфуми


Автор: Ольга Самборська

Берлін, 7.03.2023

Біля входу до берлінського автобуса чую діалог:
– Турке?
– Палестіне.
– Ааа.
Діалог перервався. Зі мною до жовтої дорожньої гармошки ввалилася купа пасажирів. Спішу зайняти порожнє місце, швидко вмішуюсь, щоб розгледіти, хто серед них “турке”, а хто – “палестіне” і чим вони відрізняються. Один з них став зовсім близько біля мене, інший – трохи далі. Я кинула порівняльний погляд на обох і відразу зрозуміла, що класифікувати кожного за національністю буде нелегко. Обидва були бородачами, темні очі й волосся. Один був вищим, худорлявим, інший навпаки – нижчим і округлим.
Поки я порівнювала пасажирів за фенотипічними ознаками, салоном автобуса поширювався нестерпним сморід невідомого походження. Зазвичай таке атакує ніс в пішохідних переходах, ліфтах або забігайлівках, де довгий час проводять тіла безхатченків, немитих і неголених. Смердючий запах збив мою концентрацію з порівняння і виявлення національних рис палестинців і турків на виявлення джерела запаху. Жодного безхатченко-подібного екземпляра поруч не було. Натомість біля виходу стояв чолов’яга з рюкзаком і гумовою підстилкою за плечима. На зовнішній вигляд це був звичайний подорожній, який вписувався з пасажирську масу. Абориген. Не хотілося вірити, що саме він був тим нестерпним «скунсом».

Мій погляд кружляв навколо в пошуках смердючки. Раптом я помічаю, як мій піддослідний турок-палестинець витягнув з кишені маленьку пляшечку з парфумами. Вона була настільки мізерною, що я навіть би не здогадалася, що це саме парфуми, якби він не почав торкатися нею всіх відкритих частин свого тіла. На руках він зупинився найдовше, розмащуючи по них вміст пляшки. Так зазвичай роблять старші пані, які ще зберегли давню королівську традицію наносити парфуми на частини тіла, за вухами або на місця пульсу, або під піхви.

Задихаючись від нестерпного запаху, а прикіпила очима до парфумів в руках паленстинця-турка, ніс якого теж певно відчув атаку пасажира-“скунса”. Невеликий чоловік в національному костюмі турка нагадував в цю хвилину нареченого, який парфумиться перед заручинами. Він безперервно махав напарфумленими руками перед своїм носом-дегустатором парфуму і смерду одночасно.
Ці рухи важко було не поміти. Мій інший піддосліджуваний, не-то турок, не-то палестинець, не розгубившись звернувся до свого земляка по континенту і попросив пляшку парфум для себе. Той по-сусідськи простягнув йому рятівний скарб. Парфуми далі рятували наступну жертву. Турок-палестинець наніс ароматичну рідину на свої руки, обтер ним обличчя, шию.

На цей момент концентрація смерду в салоні автобуса досягла найбільшої щільності. Я не витримала і простягнула в напрямку сусіда з парфумами свою руку, витягуючи її вперед в такий спосіб, щоб той зрозумів моє прохання поділитися парфумами й зі мною. Той не розгубився і як справжній рятівник простягнув мені флакон з парфумами, ніби це був рятівний протигаз. Я так само як і мої попередники рознесла чарівний аромат на долоні, щоб потім закрити ними атакованого страдника-носа і зафіксувати його на ароматі замість смерду. Запах парфумів був пряним типово азійським. Він нагадував мені запах місцевих магазинів з продавцями-турками і палестинцями, які торгують прянощами, начинням і звісно парфумами з Близького і Далекого Сходу.
Мій «рятівник» дуже зрадів, що отримав нагоду ним стати. «Українка?»-вистрелив мені відразу у вічі. Я остовпіла в несподіванці. Я тут вже деякий час маніпулюю своїми нейронними каналами, щоб встановити палестинську-турецьку тотожність і нарешті відділити одну від іншої, а хтось так відразу відгадав мою, бодай я хоч раз відкрила свого рота для цього. Ну не дивно, подумала я. Українки зараз заполонили всі великі й малі міста Європи, то для чоловічого ока з Палестини або Туреччини, мабуть, не так важко встановити наш тип. Я віддала пляшечку з парфумами назад. Чоловік відразу після мене почав пропонувати його іншим пасажирам. На мій великий подив ніхто з німців-пасажирів не відмовлявся. Кожен спішив намастити руки чарівним бальзамом, щоб бодай якось сховатися від нестерпного смерду.
В межичасі пасажир-«снунс» залишив автобус, забувши в ньому купу своїх «ароматів». Пасажири вже відверто говорили про смерд. Одна зупинка, друга, третя. Двері відкриваються і закриваються. Салон автобуса потрохи встигає вдихнути чистого повітря з вулиці і заспокоїти перезбуджених пасажирів. На щастя, на одній із зупинок мені потрібно було виходити. Я щаслива пташкою вилетіла з автобуса, махнувши крилом своїм рятівникам прощальне «чузз». Назад спіймала їх посмішки на згадку про пляшечку з парфумами, яку один з них так і тримав у своїй руці.
Біля виходу з автобуса я зрозуміла, наскільки неважливою я національна ознака, коли опиняєшся в ситуації виживання. Рятують зазвичай емоції, відчуття, співчуття і готовність протягнути пляшечку з парфумами на простягнуту руку іншого.

Залишити відповідь