Первітин

Автор: Ольга Самборська

1.11.2019

Берлін

Вона відрізнялася від інших в групі тим, що кожного дня була вбрана в білу блузку або білий блазер. Джинси підкреслювали її тендітність. Фарбовано-мілероване волосся приховувало її справжній вік. Їй 56 років. Тестостерон в крові піднімався з кожний днем все вище і вище, перемагаючи свого суперника – екстрогена, який полишав її тіло, забираючи з собою її жіночість. Війна гормонів спричиняла хаос в її психіці. Їй нелегко було справлятися з хвилями агресії, яких вона раніше не знала. Не знала вона і станів відчаю. Кар‘єра, родина, добробут – все це було в її житті самозрозумілим. Вона довіряла своїй долі аж поки та не показала їй своє справжнє обличчя. Чоловік віддалився, син виріс, робота стала нестерпною і вона відмовилася від неї. Залишилися лише її думки.

Цей колись кимось розбитий і пізніше кимось склеєний барельєф я побачила в берлінському антикваріатному магазині.
Цей колись кимось розбитий і пізніше кимось склеєний барельєф я побачила в берлінському антикваріатному магазині.

З чоловіком в шлюбі вона не була, бо це було немодно. Сина виховувала за стандартами суспільства, віддаючи себе повністю роботі. Син матері не знав. Він залишив її саму так само, як вона колись залишила його, оформила на виховання спочатку до дитсадочка, потім до школи. З відходом чоловіка вона зрозуміла, що втратила не лише родину, але й будинок, в якому громадський шлюб тривав понад тридцять років. Будинок належав її громадянському чоловікові. Німецькі закони не захищали її від самотності. Вона була зла на себе і на весь світ навколо.

Вона пішла на курси підвищення кваліфікації, які їй запропонували на біржі праці як альтернативу її подальшому кар‘єрному розвитку. Вона схватилася за цю пропозицію як той, хто тоне, хватається за щіпку, щоб бодай якось потрапити в течію нового і не впасти на дно судном розбитих сподівань.

Група, до якої вона потрапила, не стала розрадою для її і так зачавлених емоцій. Вона в ній була найстаршою. До того ж, половину групи складали іноземці, яких вона так ненавиділа. Цю ненависть вона успадкувала від батька, який пройшов Другу світову війну і повернувся до Берліна переможеним. Переможеність довелось передати і своїм дітям, які переформатували її в толерантну нетолерантність до чужинців, в яких вони бачили переможців і зазіхальників на їх домашній добробут.

Кожного разу, коли вона проходила повз стіл чужинця в класній кімнаті курсу, рівень адреналіну в її крові підвищувався. Її дратувало в чужинцях все: хаос на їх столах, свобода в їх рухах, їх акцент, повільний стиль мовлення, розкутість. Це те, що не було притаманне їй. Вона була завжди напружена, контролювала кожен свій рух, слово. Все в її житті було сплановано, обдумано, втиснуто в тісні рамки часу без похибки на збій. Все бігло в її житті як на шварцвальдівському годиннику з зозулею. Тільки цього разу зозуля прокувала: «Життєва криза».

Вона не була в захваті від навчального процесу. Все, що подавалося, вона вже давно знала. Час від часу вона перебивала викладача і вставляла свої експертські п‘ять копійок. Її млявий зверхній тон розмови зраджував її нарцистичні риси характеру. Вона завжди почувалаcя вищою за інших, щоб не почуватися нижчою за них. Вона ніколи не могла віднайти золоту середину і дивитися на ближнього на рівні його очей. Вона не могла терпіти поглядів людям в очі. Вона жила в свої шкаралупі «переможеного», яка дісталася їй від батька-вояка нацистської армії. Цього ніхто не знав, не помічав. Це знала лише вона. Її психіка навчилася вміло приховувати цю нестерпну «переможеність» стратегією вищості над іншими. Так було простіше виживати в середовищі переможців. Але переможений ніколи не прощає переможцю свою поразку. Це було мотором її життя: пасивно-агресивний пошук реваншу. Вона не усвідомлювала роботи цього нищівного мотору в своїй психіці і не могла його заглушити. Вона лише слідувала його деструктивній силі.
Лекції курсів були для неї нудними, нецікавими. Вона і так все знала у сфері фармацевтики, де вона пропрацювала все своє життя. Час від часу вона вставала посеред лекції і виходила з аудиторії, щоб пережити шквал адреналінових хвиль у складковому просторі її мозку. Проходячи поміж столами переможців, її прискіпливий погляд чіплявся якогось неправильно покладеного предмету і спонукав її до дії. Нав‘язливі думки стрибали як невгамовні бісики: «Ось ця чужинка поклала на стіл чашку з чаєм. На столі біля чашки утворилося мокре забарвлене кільце. Невже вона цього не бачить? Це шкодить столу! Треба негайно це все витерти». Вона підняла чашку і демонстративно вказали чужинці на зафарбоване від чаю кільце.

Чужинка, до того сконцентрована на слуханні лекції, роздратовано відреагувала на її зауваження. «Я принесу сервертку.» – кинула вона чужинці і вже попрямувала до виходу. Коли вона повернулася, чайове кільце вже було витертим. Придиратися і витирати вже не було що. Вона розчаровано попрямувала на своє місце. В складках мозку піднялася нова хвиля адреналіну від невикористаних адреналінових навал.

Вона вже давно не могла контролювати свій психічний стан, який все більше нагадував став підвищеної тривоги під час військових дій. Вона все більше згадувала свого батька. Ось і сьогодні лектор нагадав їй про нього. На лекції йшлося про використання наркотиків в нацистській армії. Первітин, назва наркотика, яким годували солдатів вермахту під час захватницьких операцій, була для неї не новою. Про це розповідав їй її батько: про безсонні ночі, коли лише таблетки первітину давали змогу вистояти нічні пости і безоглядно з почуттям повної перемоги над світом сліпо йти в бій, не боячись вмерти  і не обдумувати християнські заповіді «не убий». Первітин рятував від перевтоми, але не рятував від виснаження. Батько був радий, що повернувся з війни живим, хоч і психічно і фізично скаліченим. Їй не хотілося чути про війну знову і знову. Їй було достатньо закидів, звинувачень, моральних вибачень і ролі переможеного. Вона зраділа, коли лекція закінчилася.

Перерва. Перебіг її спогадів перервала чужинка. До вух долетіла фраза: «Шановна, між моїм столом і Вами – Берлінський мур! Ви більше не посягаєте на його територію!». Від несподіванки вона навіть не знала, що відповісти. «Ні, ні..» – вискочило зсередини її домінантне «его», але перервалося розумінням безглуздості ситуації. Так, вона розуміла, що то була не її територія, але вона знала від батька, що все навколо є її німецький ґрунт, дер дойче боден, про що товкмачив їй її батько. Але вона не могла це сказати вголос. Про це вона могла лише говорити зі своїм батьком.

Вона миттєво залишила простір чужинки і поспішила відійти. Вона більше не кидала косого погляду на стіл з хаотичним розкладом предметів чужинки. Їй знову поставили шлагбаум як це ставалося багато разів, як це сталося з громадянським чоловіком і сином, особиста територія яких теж була і її територією з її точки зору.

Вона знов залишилася сама наодинці зі своїм зростаючим тестостероном, адреналіном і спогадами про батька і первітин. Останнього їй не вистачало, щоб зняти напругу, втому, зневіру. Але батькові настанови ніколи в житті не торкатися наркотиків не дозволяли їй цього робити.

Вона любила батька, який не любив її. Вона знала, що має батька, але ніколи його не мала. Батько на війні втратив здатність відчувати. Він вдало імітував емоції, грав дурника або наставника, але вона ніколи не відчувала людського тепла від нього. Жорсткість, дисципліна і вічний страх все робити правильно згідно вимог суспільства витіснили чуттєвість, співчуття і тепло. Про останні не говорилося, бо їх вважали ознаками слабкості особи. І вона вважала себе сильною. Всього в житті добивалася сама, всіх задовольняла і сама несла відповідальність за себе як вчив її батько. І зараз залишилася сама в обіймах депресії, слабка і безсила.
«Мій тато брав первітин.» – сказала своїм одногрупникам, коли ті обговорювали тему лекції між собою. Повітря стало важким, але прозорим як Кристалл Месс (первітин). Переможець зустрів переможеного, якого до перемоги вів наркотик, так його туди і не довівши.

Довідка:

Первітин або Кристалл Месс в 1893 році був синтезований японським хіміком, який шукав потенційний медикамент. В 1934 році німецька фірма Теммлер (Temmler) винайшла інший, з власним способом виготовлення, медикамент під назвою Мессамфетамін і під назвою первітин (Pervitin) подала його на ринок збуту. Наприкінці 1930-их років первітин в малих дозах як пігулки або шоколад був бестселлером в Німеччині. Він добре доповнював кофеїн і підвищував концентрацію з підняттям працездатності без негативних побічних ефектів. В 1939 році іноземні спостерігачі зафіксували масове захоплення «чудо-пігулками» в Німеччині. Письменник Норман Олер (NormanOhler) загострив проблему так: «Первітин поширюється у всіх шарах суспільства. Працівники меблевої фабрики запаковують більше меблів, пожежники гасять швидше вогонь, перукарі укладають швидше зачіски, нічні охоронники більше не сплять вночі, водії потягів без втоми водять свої ешелони, а далекобійники б‘ють рекорди в доставці товарів автобанами».

Первітин став додатковою зброєю для вермахту в досягненні їх мети в завоюванні світу. Солдатам нациської армінії постачали первітин у формі пігулок і шоколаду, які були відомі як «Панцерний шоколад» або «Штука-пігулка». Саме вживання первітину допомогло нациській армії здійснити бліц-напад на Польщу.

Залишити відповідь