Центр!

Ольга Самборська

Берлін, 2.04.2023

В моєму житті де б я не жила, завжди мав бути центр. Це я зрозуміла, коли я потрапила в Берлін і такого центру раптом не знайшла. Я звикла, що в Києві завжди був Хрещатик. Навколо нього крутилися всі події: в підземці, і над нею. Там відбувалися паради радянського пролетаріату і його верхівки – комуністичної партії. У всі роки за моєї київської пам‘яті з 1985 по 1990 роки аж поки з Хрещатику не зробився Гайд-парк руху за незалежність, який витіснив пролетарські звичаї. Площа Жовтневої Революції стала Майданом. Цьому передувала Революція на граніті 1990 року або по-іншому голодування студентів за вихід Української Радянської Соціалістичної Республіки з Союзу Радянських Соціалістичних Республік, яка поклала першу цеглину всім майбутнім змінам в українському суспільстві. І все це відбувалося в одному центрі, від якого відходили збурені хвилі в регіони, обласні й районні центри, села.

Берлін такого центру не мав. Можна було піти до Бранденбурзької брами і вона могла слугувати центром. А можна піти й на Олександрпляц – і він теж би слугував центром. Колись це була центральна площа Німецької Демократичної Республіки, названа на честь російського царя Олександра II, родича пруських князів. І таких центрів в кожному берлінському районі по одному або навіть по кілька. Їх ще називають кітцами (Kietz) від колишнього рибацького слова кітч, перекрученого німцями від слов‘янського слова хижа. Колись Берлін започаткували рибаки-слов‘яни, які називали свої хати хижами. Вони теж мали свої центри-майдани і навіть хати-хижі будували саме так, як розміщені будинки на Майдані Незалежності, тобто розеткою до центру.
Але єдиного центру в Берліні не знайти. І мені цього бракує, бо роздвоює, розщіплює, роз‘єднує. А хочеться єднання навколо чогось одного, куди можна завжди вийти і знайти себе як це було в дитинстві. Хочеться центру.

Я пам‘ятаю всі свої перші стежки на цій землі, які йшли через Центр. Так у нас називали центр тодішнього селища міського типу Криве Озеро Миколаївської області. Криве Озеро складалося з кількох поселень-сателітів, розміщених теж розеткою навколо Центру: Волощино і Калантирка (поселення переселенців 1951 року з Бескидів) і поселення-змички навколо місцевого базару, лікарні, сільгосптехніки, РЕСу (районної електростанції). З іншого боку, між автовокзалом і центром височіла Гора, тобто підвищена пагорбна поверхня селища з приперлими до неї долинами з назвою Поліг, де випасали місцевиї корів, за іронією поруч розміщеною скотобійнею, від якою несло трупним смердом забитих тварин, який забивав запах полину. Просуваючись далі в бік центру, можна було привітатися зі стадіоном, комбікормовим заводом, харчосмаковою фабрикою, автопарком, “засолкою” (пункт консервації овочів) і мостом через річку Кодиму – притокою Південного Бугу, порослою комишами, колись розчищеною, але досить швидко в часі замуленою.

Мешканці Кривого Озера не мали внутрішніх маршруток в той час. Пересувалися в більшій своїй масі пішки. В школу, на базар чи в лікарню теж ходилося пішки між уявними станціями автовокзал – міст- центр- СПТУ (сільське технічно-професійне училище)- аптека (пізніще ощадна каса, ще пізніше церква) – контора (дирекція колгоспу імені Володимира Ілліча) – цвинтар – середня школа номер 1- волощанський магазин – колгоспні ферми – перша, друга, третя і четверта вулиці Волощино – вихід на трасу Київ – Одеса – Гидвілово (сусіднє село). Інший маршрут вів від центру на базар і до сільгосптехніки з автопарком машин для обслуговування потреб району. Це напрямок Первомайська, найближчого міста-сусіда Кривого Озера, яке конкурувало з ним за адміністративність в Миколаївській області. Кривоозерський і Первомайський райони були тоді сусідами. Станом на 2023 рік Первомайськ таки поглинув Криве Озеро і став єдиним центром для двох, понизивши Криве Озеро в його адміністративній вагомості (найдурніше рішення, яке було будь-коли прийняте стосовно Кривого Озера!).

Криве Озеро і його Центр згідно зі своїм географічним положенням і є власне центром або роздоріжжям всіх доріг, які йдуть зі столиці України Києва на Одесу, Миколаїв, Херсон, і власне на наш Крим. Через Криве Озеро йдуть автобусні сполучення (залізної дороги в нас не було) на Хмельницький, Кропивницький та купу інших міст. Через Криве Озеро пряма дорога на Молдавію, тобто Кишинів і Тирасполь. Ну і вся Одеська область лежить перед кривоозерянами як на долоні, хоча саме Криве Озеро і є долоня, яка розпростерлася вздовж траси Одеса-Київ.

Саме тому автобусна станція, яка останню добу знаходиться при в‘їзді в Криве Озеро, першою приймає і відправляє всіх проїжджих і приїжджих. Раніше ж автобусна станція знаходилася в центрі селища. Тоді автобуси були меншими, малокомфортними, але ними переміщалася значна маса населення. В радянський час дозволити собі власне авто міг не кожен радянський громадянин. Тож забруднити повітря газами могли собі дозволити лиже автобусні парки і деякі щасливці-власники «Жигулів», «Запорожців» або «Волг» у рідкісних випадках.

Мотоциклів з колясками було значно більше. Вони слугували радше в господарстві для перевезення дрібних речей або колгоспного добра, до якого мали доступ члени колгоспів і сільгоспів. Начальники і працівники вищих посад колгоспу або державних установ їздили на бобіках-уазиках, військової фарби висококолісних всюдиходах, які курсували полями і погано проїзними дорогами. Всі інші перебиралися суходолом на велосипедах, на рами яких вміщався і мішок з силосом, і інший пасажир меншого зросту, для якого не було місця на багажнику, зайнятому речами. Велосипеди ніколи не прив’язували на висячі замки, але і крали їх рідко. Тоді, за соціалізму. Мобільність населення українського півдня вражала своєю жвавістю попри всі обмеження радянської транспортної промисловості. І все це їхало і їхалося через Центр.


В дитинстві я чітко засвоїла, що жила в Центрі. Якщо запитували, де ти живеш, то відповідала: “В центрі”, хоча радою від цього не була. Всі родичі жили або на Волощино, або Калантирці, куди як магнітом тягнуло. Там для мене було справжнє життя. Там воно буяло, спілкувалися тісно родичі, там робили і гучно гуляли багатосотенні весілля в шалашах. А в центрі відбувалося все офіційне. Я навіть ніколи не задумувалася, що центр має на увазі існування периферії. Для мене все Криве Озеро цілком було великим центром, бо всіх з так званої периферії можна було побачити в Центрі. В Кривому Озері всі ходили “в центр”, навіть ті, хто живу від нього в кількох метрах, чисельних провулочках, які цівками вливалися в нього зі всіх сторін. Сюди їхали “з Росії” – сусіднього села, яке дістало назву від назви колгоспу імені Росії.

Мешканці Кривого Озера і навколішніх сіл Бурилово, Гидвілово, Мазурово стікалися сюди пішки або на вище перерахованих транспортних засобах, бо в Центрі було все, що треба було вияснити (районна рада, сільська рада, суд, міліція, паспортний стіл, районна газета), купити (магазини хліба, молочний, овочевий, універмаг, взуттєвий, спортивний, книжковий, продуктовий, господарчих товарів, комісійний, кондитерська, газетний кіоск, склотара), поїсти (ресторан, кафе-забігалівка, бочки з квасом і пивом), підстригтися (перукарня), відремонтувати техніку і годинники чи замовити шиття одягу (побутовий дім), сфотографуватися на паспорт або цілим весіллям, до чого слугував ЗАГС відразу на другому поверсі побутового будинку, а також почитати (бібліотека) і навчитися музики (музична школа), подивитися кіно (кінотеатр), відвести дитину в дитсадок, отримати шмат культурної програми (Будинок культури), покласти гроші на книжку і оплатити комунальні послуги (ощадний банк), відпочити або покласти квіти до пам’ятника загиблому солдату (парк Слави). До цієї когорти закладів примудрився якось притулитися і місцевий готель «Нива», де проживало більше різних ревізорів і проїжджих службовців, аніж туристів.

І все це адмістративно-культурно-споживче надбання розмістилося на невеликому клаптику степової території, яку розділяла лише одна центральна вулиця або такий собі кривоозерський Хрещатик, обрамлений очеретами Кодими, лісосмугами і колгоспними полями. На центральній вулиці відбувалися паради з розміщеною посередині трибуною так, щоб якраз навпроти парку Слави найкомпактніше розмістилися всі учасників дійства з квітами, червоними прапорами і кульками. Це якщо йшлося про свята Перемоги.

У разі першотравневих свят і святкування Великої Жовтневої Революції кожного 7 листопада демонстранти проходили довшим маршрутом повз пам‘ятник Володимиру Іллічу Леніну, який стеріг будівлю Районної ради і весело підморгував зібраним в колони мешканцям Кривого Озера і найближчих сіл. Відвідування парадів було повинністю як для службовців, колгоспників, школярів, так видається всього робочого класу і радянської інтелігенції. Працювали тоді всі (соціалістична повинність), особливо за Володимира Андропова, який запроваджував контроль за тими, хто вештався по центру селища і прогулював в такий спосіб роботу. Єдине, я ставлю собі питання, хто стояв по боках вулиць і вітав ці паради, кричав “ура”,  якщо всі працівники мали йти в колонах? Мабуть, пенсіонери? Але і вони завжди йшли в колоні ветеранів війни і ветеранів праці. Може ті, хто був у відпустках? Або проїжджі з готелю? Можливо.

Я пам‘ятаю, що на всі ці свята в нашій хаті було повно гостей-родичів, які приїжджали звідусіль. Особливо, запам‘яталися паради восени 7-го листопада, коли після них батьки гостили всіх у нашій хаті на вулиці Набережній. В кімнатах пахло хризантемами і святом. Наступного дня, тобто 8-го листопада, у мене був день народження. І я вже не знала, коли насправді мій день народження, а коли було прийняття родини. З того часу я завжди плутаю дату свого дня народження і часто замість 8-го кажу 7 листопада.

Мій батько особливо любив вітати у нас родину і своїх друзів. Оскільки ми жили в Центрі, то ніхто не міг, тобто не мав права оминути нашу хату. Звісно, мама теж всіх радо вітала, тільки їй доводилося на всіх готувати страви і я навіть не уявляю, як вона з цим всім сама справлялася. Я була тоді ще зовсім малою, щоб повноцінно їй допомогти з цим. Пам‘ятаю лише, що треба було протирати і розставляти всім «стаканчики» на столи, тобто займатися сервуванням столу. Тоді не ставили фужерів. Вірніше, вони були, але вони чомусь стояли в серванті. Я їх час від часу перетирала від пилу і дивувалася їх красі, бо вони були кришталеві. Мабуть, тому їх берегли і виставляли на показ, а невеликі “сорокограмові” грановані стаканчики слугували для всього, і для горілки, і для сітро (лимонаду).

Я не пам’ятаю, щоб на питті робилося аж так багато акценту. Пам‘ятаю лише, що після тривалих розмов і поїдання їжі завжди співалося. Тільки не парадних пісень, але тих, яких рідні привезли з Бескидів. Найбільшим агітатором до співів був батько, хоч і співаком ніяким не був. Він мав, проте особливий дар збирати і тулити родичів до себе. Наша хата в Центрі давала йому переваги в тому, щоб запрошувати до нас всіх з дороги (хата була дійсно при дорозі з автобусної до всіх подальших жил Кривого Озера). Якщо хтось проходив мимо і не заходив, батько міг навіть образитися. Я часто любила сидіти малою перед вікном і дивитися на дорогу, по якій йшли кривоозеряни хто куди. Було і таке, чого я дуже не любила і боялася – похоронних процесій, які теж проходили повз нашу хату з Гори в бік цвинтаря. Ці сумні моменти мого дитинства, коли очолювана вкритою килимами і труною з померлим процесія людей з вінками в чорному вбрані сунула трасою, важко стерти з пам’яті. Вони закарбувалися ще пронизливою похоронною музикою духового оркестру, який супроводжував похорон і роздирав жалем за померлою людиною. Коли перші звуки похоронної музики з Гори досягали моїх вух, я миттєво кидалася до хвіртки, щоб зачинити її. В нас вірили, що смерть може ввійти у двір з вулиці від похоронної процесії, якщо хвіртка виявиться відчиненою. Коли хвіртка була зачиненою, я миттєво бігла в хату, зачиняла щільно двері й ховалася в найдальшу кімнату, закриваючи вуха подушками, щоб лише не чути сумної музики похорону. Тільки, мабуть, колись, коли мене вже не було в Кривому Озері, коли я поїхала на навчання в Київ, хвіртку не було кому зачинити і смерть таки ввійшла в наш двір, забравши всіх з собою на цвинтар.

А я зараз живу в суспільстві, де зазивати до хати не прийнято і не культурно. Всі ходять в ресторани і кафе. Там не співають, а просто спілкуються межи переглядами на мобілку. І похоронних процесій на вулиці не побачиш. І все значно мобільніше, і організованіше. А мені так бракує Центру, центру ВСЕСВІТУ. Можливо тому, що моїм всесвітом було Криве Озеро, яке мало Центр!

Залишити відповідь