Черга.

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 1.05.2023

Якщо українці з початком жахливою війни щось привезли з собою до Берліна, то це щось – черги.
З напливом багатотисячної маси переселенців черги утворювалися біля будинків мерії (бюргеамтів), соціальних офісів, біля пунктів прийняття біженців і всюди, де німецька неповоротка бюрократична система як ведмідь символ Берліна – спляча не може порухатися у власному барлігу. І хоча назва міста з ведмедем (нім. Bär – ведмідь) не має нічого спільного, але більше з болотом (берло зі слов‘янської – болото, бо першими мешканцями-засновниками Берліна були саме слов‘яни), та навіть болото чи не найкраще підходить до опису системи, яка має на меті служити й обслуговувати мешканців міста, бо вона радше втягує у своє багно, аніж допомагає зорієнтуватися, вижити, влаштуватися.

Віднедавна людські цівки біля різних офісів стали тими живими струмочками, які підживлюють болото бюрократії, розм‘якшуючи його багнюку до ще ширшого кратера, аніж був до цього. А з додаванням до нього нововведень це болото починає булькати, викидаючи у простір нестерпний запах застою в системі. Хто має справу з цим болотом, не раз вже пожалкував, що не вдалося йому його оминути. А хто оминув, тішив себе думкою, що живе в просунутій столиці Німеччині.

Так думала і я з того моменту, як останній раз мала справу з бюрократією і чергами в українському посольстві на Albrechtstraße 26, 10117 Berlin. Бо саме там мене ще застали рецидиви пострадянської України у формі багатогодинного чекання в тамбурному передбаннику посольства з розмитим почуттям приниження твоєї гідності як людини. Але там легше було зробити скидання на пострадянський менталітет системи посольства. Коли ж подібне приниження відбувається в живій берлінській черзі у 2023 році на самій центральній площі в серці міста і по 30 роках падіння Берлінського муру, тоді розуміння обміну мила на шило і шила на мило стає особливо актуальним.

Саме в такому настрої й роздумах перебувала я чотири години, які провела в черзі за придбанням проїзного квитка вартістю 49 Євро, який Німеччина вводиться з 1 травня 2023 року. Ця країна славиться гучними заявами, які критично межують з можливістю їх виконання, а іноді вводять суспільство в ступор не лише від зухвалості заяв, а від відвертої неможливості або способу їх виконання. 

Так було рік тому, коли влада ухвалила введення 9-ти єврового квитка, з яким пасажири колійного транспорту мали змогу подорожувати коліями Німеччини регіонального призначення в необмеженій кількості напрямків і разів. В такий спосіб влада кинула клич відмовлятися від використання автомобілів, якими Німеччина заповнена як банка з закрутками в погребі доброго господаря, який стільки понавиробляв городини, що вже і сам не знає, де то все подіти-законсервувати. Німецька автомобільна промисловість на приватних бізнесах стільки напродукувала залізних тачок-банок, що навіть вивіз їх сусідами на експорт не зменшить кількість металолому в країні, який до того ж виділяє шкідливі гази в атмосферу і шкодить клімату.


Для візуального покращення ситуації та зменшення викидів вуглекислого газу в атмосферу мешканцям Німеччини запропонована альтернатива користування екологічнішим видом транспорту: потяговим. Ментально зробити це нелегко, бо німецька колійна дорога, відома під назвою Дойче Баан з її дволітерною емблемою з двох червоних літер DB (Deutsche Bahn) на білому тлі, відома як сама дорога і сама розхлябана система транспорту в Німеччині з самим неприємним сервісом і самими складними схемами придбання квитків, а тим більше їх відшкодуванням. Та вона є самою важливою транспортною артерією країни, яку жодним автомобілем і автобусом не об‘їдеш. Саме тому конкурентоспроможність автобусів в країні була невисокою і ще до недавнього часу ними взагалі не користувалися на дальніх маршрутах. Дойче баан був стальним і непробивним за цінами як стальні стінки його шикарних ЄЦ-вагонів (EC), які пересуваються залізними артеріями країни, аж поки залізнична фірма не помітила буксування з клієнтами, яких ставало все менше і менше, а на довжелезних автобанах з’явилися зелені як молоді огірочки автобуси фірми Flix Bus. Паралельно з ними фірма Дойче баану вивела на автобани свої біленькі буси зі всім відомими символами DB, але клієнтів Дойче баану це не додало.

Щоб врятувати ситуацію, влада вводить в обіг безпрецендентний 9-и євровий квиток, який був введений на літній сезон 2022 року і мав слугувати попередником 49-ти єврового проїзного 2023 року. Звісно, ласий на майже безплатний сир в мишоловці німець накинувся на можливість 9-и єврового квитка як півень на курку. Мільйони новоспечених пасажирів тюльками, якщо не тараньками, пересувалися переповненими регіональними електричками й почувалися чи найщасливішими учасниками великого розіграшу Дойче баану.

Привчені в такий спосіб до халяви пасажири у 2023 році вже отримали довгоочікуваний 49-ти євровий проїзний квиток і знову по-куринному накинулися на нього. Він звісно не такий дешевий як його попередник, але все ж дешевший за квиток в пасажирському потязі, який коштує в рази дорожче, хоч і долітає до цілі швидше. Новий тип споживача завжди обирає нижчу ціну на противагу комфорту, який був шлягером в часи буму німецької економіки в минулому столітті. В тренді екологія і заощадження, а комфорт німцю-спартанцю в капіталістичній системі споживання не такий вже й цінний.

Я особисто 9-ми євровим квитком ні разу не користувалася з огляду на те, що ще з України не виношу переповнену забиту до кришки пересувачку будь-якого типу. Вже, мабуть навіки зататуювалися в моїй пам‘яті київські автобуси й тролейбуси радянської доби як банки з тюлькою без олії. Досі здригаюся від спогадів пересування маршрутом Київ-Криве Озеро або просто кривоозерськими бусиками до одного з сіл району. Останні відрізнялися від міських лише тим, що замість міського газового пилу їх переповнювала звичайна дорожня пилюка, яка влітала в салон через відкриті шибки ЛАЗиків і гримувала їх пасажирів в аборигенів, які мало чим відрізнялися б від індіанців чи жителів Амазонії, якби їм до голови вчепили пір‘я.

Думаю, що не менш аборигеноподібними були пасажири в німецьких електричках-2022. Здаватися проте, як я на це сподівалася, ніхто не збирався і у 2023 вся ця маса з добавкою таких мрійників як я рвонулася купувати новозапропонований 49-ти євровий квиток. В межичасі між 9-ти євровим і 49-ти євровим квитками існував перехідний 29-ти євровий квиток, яким можна було користуватися у всіх видах берлінського міського транспорту. Завдяки йому Дойче баан тримав клієнтів на гачку, щоб не зірвалися. Десь там була і причулася я зі своїм бажанням дочекатися 49-тки. 

Фірма берлінського метро BVG (Berliner Verkehrsbetriebe (BVG) обіцяла безболісний перехід з 29-тки на 49-тку. Вже на початку квітня 2023 року користувачі 29-их проїзних транспорту метро, який до речі діє і на автобуси цієї фірми, і на електрички надземки S-Bahn, отримали поштові повідомлення про можливість переходу на додаток фірми BVG з відповідним 49-Євро проїзним і з допомогою штрих-коду безболісно перевести 29-Євро квиток в довгоочікуваний 49-Євро проїзний, виконавши лише декілька дигітальних операцій в мобілці. Обмеження лише: до 20 числа місяця і жодної чіп-карти. Після цієї дати купівля проїзного у формі чіп-карти була можливою лише в центрах з обслуговування клієнтів метрополітену, яких на Берлін кілька пунктів на багатомільйонне місто. І тут я хочу розповісти про цього неповороткого ведмедя – BVG, з яким ближче довелося познайомити поточного року.

Почалося моє знайомство з ідеї придбання 29-Євро квитка на зимовий період часу. Влітку зазвичай я користуюся велосипедом в місті. Завдяки чудово розбудованим велодоріжкам в Берліні можна набагато швидше досягти мети маршруту велосипедом, аніж автомобілем чи навіть метрополітеном, який до того ж досить дорогий. Берлінські морози примушують іноді відмовитися від корисування велосипедом взимку. Слизько, холодно, небезпечно. Тож замовила до 20-го грудня 2022 року 29-Євро квиток онлайн. Щось не спрацювало і 1 січня 2023 року сервіс BVG стягнув з мого рахунку річну оплату за звичайний абонемент проїзного в 86 Євро в сумі 676 Євро. Шок! Довелося їхати в центр обсуговування клієнтів метро і виясняти ситуацію. Година стояння в черзі (така халепа сталася не лише зі мною, але зі всіма клієнтами, бо відбулася помилка в системі). Не відаючи про масштабність цієї операції, про що я дізналася лише після обіду 1-го січня, коли інформація проникла в медіа, я звісно кинулася її виправляти. Помилку виправили, гроші повернули через тиждень, проїзний переоформили. Потрібно зауважити, що інтернет-сторінка фірми BVG є досить примітивною в питанні оформлення проїзних квитків. Клієнту важко зорієнтуватися, а то і змінити якісь свої дані. Простіше доїхати до клієнтського сервісу і на живо все вияснити. Хоча і ті виглядають радше як музейні експонати дедеерівського часу. Саме таке відчуття я мала після свого першого відвідування центру BVG на Олександрпляці.

Сам центр BVG ховається в підземці. Є прозорим приміщенням з вікнами на перехід між станціями, але що відбувається за стійками морсько-синьо-темно-жовтого сервісу з чорними літерами BVG на темно-жовтому тлі важко передбачити. Все темне і покрите мороком. Там все відбувається ну дуже повільно. Коли потрапляєш всередину такого центру, який розрахований на 6-8 клієнтів одночасно, маєш відчуття, ніби потрапив на довгоочікуваний кастинг, якого довелося чекати нестерпно і болісно довго.

Стояння в черзі вже є подією самою по собі. За час стояння можна вивчати тотожності всіх, хто стоїть перед тобою. Можна розвернутися і вивчати тих, хто після тебе. Коли цей процес набридне, можна вилупитися на працівників охорони BVG, які «охороняють» чергу. Це як правило неохайно вдягнуті синьо-жовту уніформу BVG працівники, завданням яких є вештатися переходом підземки і відповідати на питання роздратованих клієнтів черги. Вони іноді користуються своїм службовим положенням і мають право запускати без черги клієнтів з особливими потребами як-то батьки з дітьми, інваліди тощо. Робота не з пошанованих, тому, мабуть, заради потішання власних амбіцій охоронці BVG запускають без черги кого завгодно, щоб потішити власну вагомість і подратувати порядних клієнтів в черзі. Таке явище називається отримати «кік» (kick), тобто адреналінову добавку в кров і відповідно в мозок, інакше можна знудитися від стояння посеред потоку пасажирів зі всіх боків. Звісно порядні клієнти в черзі починають хвилюватися з приводу запускання «лівого» поза чергою. Іноді цей процес невдоволення відбувається дуже гучно. Тоді охорона BVG може розпочинати виконання своїх безпосередніх обов’язків і почне з почуттям виконання своїх зобов’язань втихомирювати чергу. І клієнтам час збігає, і охоронцям зараховується. На відміну від нещасних клієнтів, останній бодай отримують зарплатню страченні роки такої «праці».

Є ще інший контингент працівників цього сервісу за скляними вікнами на тлі жовто-капустяного кольору кухонного кахлю підземки  – працівники за комп’ютерами BVG. Ніхто з клієнтів не знає, якої моделі ці компи, але підозрюю, що не останньої з огляду на повільність процесу вироблення абонементів проїзних. До того ж самі працівників туди обирають швидше за критерієм екстравагантності особи, аніж швидкості виконання операцій на компі. Кожен образ обслуговчого мене працівника капустяної банки BVG був таким, який я ніколи не зможу забути.

Перший був унікальний тим, щоб був корінним берлінцем. Я дуже ціную такі типажі за їх автентичність: берлінський говір і таку ж нахабність або відверту грубість, яку тут тримають як артефакт місцевого фольклору і називають «Берлінер шнауце», що в перекладі означає берлінська морда. 

Можливо це морда ведмедя, який постійно рикає, а іноді може і рванути і морду іншого порвати. Ну звісно не фізично, але словесно точно. Такий шнауцер за словом в кишеню не лізе. З такими я колись давно, коли приїхала до цього міста, зрозуміла, що завжди треба мати свою кишеню зі словами, звідки швиденько можна набрати жменьку відповідних слів і кинути образнику в шнауцер. 

Теперішній мій обслуговувальник за стійкою BVG центру був напрочуд ввічливим, хоча досить прямим. Єдиним закрученим елементом в його образі були вуса. Це такі шнуркові вуса, які колись носили німці за часу пруської династії, коли країна і її феодалами надавали багато значення формі, шику, різним викрутасам в уніформі, невіддільною частиною якої були відповідно вуса. Коли я побачила перед собою на відстані одного метра такі вуса-пенсне, то звісно забула власне про що прийшла. Щоб вийти зі застиглого стану перекинула очі з вус і зупинилася на масивному кулоні у формі топірчика. Мозок почав розгадувати значення символіки загадкового знаку, в якому було щось і масонське, і бойківсько-гуцульське, і невизначене берлінське. Я не певна, чи був опрацьовувач мого проїзного прихильником масонів, райхсбюрґерів чи просто приколістом, але пересічною особистістю він точно не був.

Мої проблеми з BVG центром не закінчувалися і мені доводилося ще декілька разів відвідувати його з огляду на вчасно не доставлену чіп-карту, яку я замовила попередньо онлайн. Звісно довелося їхати «на місце» і вимагати карти. Цього разу переді мною сиділа «русалка» з дуже довгими штучно нарощеними віями за примітивними окулярами, які вели конкурентну боротьбу за місцеположення перед очима цієї працівниці досить похилого віку і масивного тілобудування. Що ці штучні вії сиділи на ній як на кобилі сідло – це нічого не сказати. Іноді люди, коли роблять певні косметичні речі на собі, не дають собі ніякого відліку про те, що вони працюють з клієнтами, які кожен у свій спосіб спостерігатимуть і оцінюватимуть штучність їх косметичних причандалів у співвідношенні з їх віком. Мені іноді видається, що ці разючі для клієнтів косметичні трюки роблять виключно для того, щоб ввести клієнта в затаєний стан шоку і поки бездиханний клієнт приходитиме до тями, сповільнено вироблятимуть йому відповідні документи. Клієнт «в комі», працівник в роботі. Ефективність і спокій понад усе. Єдине, не знаю, чи BVG оплачує працівникам додатково винаходити їх фантазії. Особливо мене цікавлять наскрізь протатуйовані тіла таких працівників у стилі хіпі 60-тих. Перед таким працівником можна сидіти годинами, намагаючись класифікувати клас і вид гадини, вибитої на його голові, шиї і на тих частинах тіла, які сховані під уніформою. Іноді замість гадини на блідій шкірі носія тату записана історія його кохання або система його поглядів. Щоб там не було, в берлінського клієнтському центрі метро ніколи не сумно. І навіть 4 години в черзі вартують того, щоб дочекатися такого «кастінґу» і в кінці отримати омріяний проїзний з білою чіпованою карткою, яка як квиток у відкритий всенімецький простір регіональних сполучень ціною в всього, а може аж за 49 Євро. І ціною болячих ніг тривалістю стояння 4 години з приниженою гідністю радянсько-дедеерівського гатунку в центрі німецької столиці Берліні в 2023 році в останній день квітня місяця. А ще доведеться певно стояти в електричках з цими сами подорожуючими з черги. Часом почуваюся куркою, якій кидають дешеве зерно, щоб отримати “золоті” яйця.

Залишити відповідь