Бєлґрадка

Автор: Ольга Самборська

Ґрайфсвальд, 21.05.2023

„Бойко?»- перепитала незнайомка, яка проходила повз мене, коли я покликала свого пса. «Так, Бойко» – звично відповіла я, бо вже звикла то подібних перепитувань. Зазвичай перехожі звертають увагу на мого чотирилапого хвостуна з фенотипом кавказької вівчарки й Бернардина. Але цього разу незнайомці йшлося не про пса. Її зацікавило його ім’я, яке очевидно дало асоціацію з чимось їй знайомим. «Так, я з України й пса назвала на честь прикарпатського населення, вивченням історії якого займаюся. Стомлені очі незнайомки зажевріли зацікавленістю. «Ааа, боєн, байари, бойкен»- вона потягнула цівку назв, які видавали в ній дослідницю етнографічних тем.
«Звідки Ви це знаєте? Звідки Ви родом?» – зацікавилася я її тотожністю.
«Я з Бєлграда, сербка.» – пишаючись своїм походженням відповіла вона. Її багата німецька мова говорила про її довге перебування в Німеччині. Очевидно, вона прибула сюди під час балканської війни 90-их. Таких дуже багато в Німеччині. Вони добре адаптувалися в німецьке суспільство, мають роботу, ведуть бізнеси. Одну таку колегу маю на роботі. Її ім’я до речі теж Бойка. Звісно, моя нова тепер вже знайома навела мені купу еквівалентів до слова «бойко», які перекликаються з сербськими назвами з коренем «бой». І почалася розмова двох знавців історії своїх родів, лише з різницею в тому, що кожна бачила її зі свого кута. 

Сербка відразу витягла зі свого «диску пам’яті» історію сербів. Згадала вона і про німецьких сорбів, які з її слів є ніким іншим як сербами, бо німці не могли вимовляти сЕрби і перекрутили назву на сОрби.
Звісно, що в зупинках між її оповідями я намагалася щось додати зі своїх етнографічних архівів, що стосувалося історії бойків. Наш діалог вже більше був просто смакуванням того, що маємо і знаємо минулу історію своїх народів.
На моє велике здивування сербка була досить обізнана з історією України. Навіть хотіла мене здивувати своєю розшифровкою назви Україна, в якому добре прочитується сербське «край» і була трохи розчарована дізнатися, що в українській мові також існує слово край. Я зі свого боку повідала їй про одну (мою) версію походження назви Укр- аїна від назви одного з родових племен поселенців Померанії укрів (жили по краях річок), які або пішли в Україну, або звідти прийшли сюди. Цю тему, мабуть не варто було зачіпати, бо сербка завантажила в нашу розмову ще один потужний файл з інформацією. Йшлося про минуле України з її сарматсько-скитським минулим, про довголітнє формування войовничого народу-захисника з ініціативи Константинополя, хоча зі слів сербки кордони Європи від всякої нечисті захищали саме серби. Пані з Белграда чітко розставила крапки про те, що українська культура має персидсько-іранське походження і слово арії співзвучить зі словом Іран. А початок історії всіх наших історій знаходиться в Індії. Звісно, що ми згадали санскрит. Я ж навела свій улюблений аргумент з містом Самбхал в Індії, який резонує з моїм прізвищем.
Звісно, що вся наша розмова – це був просто обмін інформацією, яку ми натягали на свої хард-диски з різних джерел у віртуальному просторі і з рефлексії того, що кожна з нас бачить в Німеччині. А що ми бачимо? Бачимо слов’янські назви міст і містечок з назвами і закінченнями на -ов, що є спрощенням від -ово, яке іншомовні загарбники-колонізатори слов’янських територій недовимоляли і зрізували закінчення. Це процес і досі триває в німецькій мові зокрема, де майже всі закінчення з е (шва) вимовляються наполовину або взагалі проковтуються. Чи це ознака холерично-невротичного характеру носіїв мови, які відвикли помалу і зрозуміло говорити, чи то данина сучасності, де все має бути маломістким і ефективним, зрозуміло одне, що мова вже не смакується як раніше. Українська мова принаймні ще зберігає в собі риси мелодійності і ніяк не претендує на рокову мову (від слова рок – муз.), хоча може бути і від слова рок – погана доля, бо з компресією мови вона втрачає душу.
Мова мовою, але на території Померанії, де колись буяла культура різних слов’янських племен, про її існування – жодних нагадувань, окрім зарослих слов’янських валів і острова Рюґен з його мисом Аркона, які з кожним роком втрачає свою значущість через втрату його субстрату. Сербка бідкалася про це так само як і я. Я дуже люблю Кап Аркона, колишню столицю слов’янських племен того часу, як його тут називають. Там і досі відчувається його особлива енергетика, хоча традиції минулого тут не відтворюються, не згадуються і не культивуються. Новоприбульці з західної Німеччини на землі Померанії після завоювання слов’ян не сприймало минуле новозавойованих земель, не розуміло їх мови, але натомість насаджувало все своє. Так тут поруч зі слов’янськими поселеннями з’явились нові з тими самими назвами, лише з доданою назвою «Новий» (neue) (Neue Branderbug, Neue Kirchen) та багато інших таких подібних.
Це також і українська культура, до якої Україна чомусь не ангажується. Натомість російські радикальні націоналісти відверто нещодавно почали заявляти про приналежність цієї культурної складової людства до російської культури. І ніхто цього їм не заперечував. Натомість якщо добре розкопати взаємозв’зок між різними родовими племенами тодішньої Померанії або інших назв, які і дотепер перегукуються з українськими, особливо з карпатськими і прикарпатськими топонімами, то можна гойдатися на нашій спільній з Німеччиною історії довго і ефективно. Тільки корінь слова лют-, який походить від племені лютичів, одного з найвойовничіших на тодішні мірки, поширився в багатьох топографічних назвах, зокрема на пів-острові Узедом (Usedom) як частини землі Мекленбург-Ворпоммерн. Звісно, що в мене лют- як-то місто Лютов (Lütow) резонує з назвою містечка Лютовища (Lutowiska), що в південно-східній Польщі, звідки походять мої батьки. І таких відкриттів від слова ага тут дуже багато, був би лишень час і бажання то все досліджувати. А досліджувати варто, бо історія наша з її індо-європейським минулим, глибоким духовним субстратом гетьманів, козаків, характерників, перехрещень слов’ян зі степовими кочівниками і ще багато чого, є таким містким скарбом, який особливо видно на відстані з пагорбів німецької Померанії. Вона як музей під відкритим небом, але без екскурсоводів. Вона пам’ятає дещо інше і можливо в якийсь спосіб зводить таких людей як сербка і я разом, щоб нагадати про себе, про те, що ми її, нашу не лише глибоку, але й широку історії не те що призабули, ми її просто закопали і розкопувати не дуже збираємося. А вона стогне і кличе до себе ледь помітними вібраціями, які відразу відчуває той, в кого в колективній пам’яті його народу вона вся записана.
Звісно, що в сербки своє бачення сучасних подій. У неї свій досвід. Її батьки загинули під війни в Сербії в підвалі. Їм було по 70 років. Це наклало травматичний відбиток на її психіку і сприйняття світу, через які вона трактує сьогоднішні події. Я трактую їх по-своєму з огляду на досвід моєї родини і роду, але тут, в Німеччині, я поєднала цю історію з минулим тих поколінь, які були до нас і теж відстоювали свою тотожність, історію і майбутнє. Як їм це вдавалося, це інше питання, але вони залишили культуру, яку я розумію лише тому, що маю всередині вмонтованого навігатора, який передається з покоління в поління і веде по житті. Він привів мене на цю землю з якоюсь метою. Тому й пишу про те, що бачу і відчуваю і який досвід тут проживаю, також з іншими людьми з їх навігаторами. А корінь слова бой-, який є частиною клички мого пса (Бойко), став навіть позивним для зусрічі, про яку мені сьогодні хотілося написати.

Залишити відповідь