Поки всі засоби масової інформації розбираються з корона-вірусом останньої модифікації Ковід-19, я розбиралася з тим, що насправді відбувається за ширмою найбільшої мас-медійної вистави всіх часів і народів. Ось мої кілька коронних витрішок, які я назбирала з домашнього хоум-офісу. Ділюся з ними, бо знаю як важливо кожному бути в курсі справ без можливості безпосередніх контактів.

Новорічне конфетті. Автор: Ольга Самборська 1 січня 2020 року Берлін. Плюсова температура. Мінус на рахунках. Різдво католицьке. Подарункова істерія. Супермаркети. Завали різдвяної продукції. Балкони, вікна, вітрини і гірлянди. “Економія енергії”. Заборона фейерверків і петард. ІгноруванняContinue reading

«Ахала-мала-хала-мала-ахала-мала!» – долітало до мене послання водія, яке мій мовний центр не міг розшифрувати. Не приховую роздратування, бо на мене скеровані погляди оточуючих, які видно теж не розуміють «Ахала-мала-хала-мала-ахала-мала!», але підсвідомо відчувають, що йдеться про двері і тих, хто перед ними стоїть.

Мій тато брав первітин.» – сказала своїм одногрупникам, коли ті обговорювали тему лекції між собою. Повітря стало важким, але прозорим як Кристалл Месс. Переможець зустрів переможеного, якого до перемоги вів наркотик первітин, так його туди і не довівши.

„Я подам на тебе скаргу за твоє кинуте на підлогу волосся!» – шипіло тіло. На хвилю все у навколо завмерло від несподіванки. «Ну тепер вже і Баба-Яга підтягнулася, щоб все за казковим сценарієм» – подумала я. «Снігуронька» зняла свою сріблясту корону-навушники, посміхнулася у відповідь «бабі-язі», нічого їй на відповівши на залякування. Ми з “снігурокою” перестрілися очима, мовчки обмінюючись здивуванням і посмішкою від недолугої старої жінки, яку так обурила викинута на «священну» підлогу запльованого берлінського метро волосинка. На наступній зупинці ми обидві залишили жовтий вагон, де на синьо-рожево-чорно-крапкованому дерматині сиділа обурена перука пенсійного віку. «Гарного Вам дня!» – кинула на прощання «бабі-язі» «снігуронька». Її позолочені чобітки-валянки розчинилися в натовпі берлінської підземки.

Люблю збирати витрішки в берлінському метро.

Дітки виглядали як щойно з інкубатора. На всіх були одинакові капелюшки блакитно-квітчастого зразка. Тендітно-ніжні тільця щільно прикривали отруйно-жовтого кольору дорожні жилети з люмінесцентно-виблискуючими смужками. Зазвичай такі жилети носять асфальто-закладальники як попереджувальний матеріал посеред актуального інтенсивного автодорожнього руху. Якби діткам замість блакитних капелюшків вдягнути помаранчеві каски асфальто-закладальників, то виглядало би правдоподібно, що малюки годувальної групи дитячого садка Кройцберга вирушають на асфальтування місцевих покоцаних доріг в супроводі трьох вихователів.

“Тож ж з якою країни ця лялька? Латинська Америка?” – повторила я своє запитання, розширив його натяком на відповідь. Продавчиня видається вже і сама хотіла б задати комусь подібне запитання. Вона витримала ще кілька cекунд, взяла в руку стару ляльку і почала поглядом вивчати її костюм. “Не думаю, що це Латинська Америка, бо цей фартух і спідниця нагадують радче східну Європу. Я чесно не знаю.” – здалася продавчиння.