Автор: Ольга Самборська
Берлін, 27.03.2025
Берлінські супермаркети як власне супермаркети у глобалізованому світі мало чим відрізняються один від одного. Клуня з продуктами, лише вивіски на дверях різні. Там пахне пластиком щільно запакованої їжі і віє холодом від холодильних камер і від продавців. Я вже звикла, що супермаркет – це сховище для продукції, а не місце для привабливого її купування як це буває на базарі. Для різноманіття почуттів я полюбляю міняти супермаркети, бо продукція по великому рахунку все одно так сама від тих самих фірм, лише ціни та акції різняться. А ще стелажі по різному розсташовані. І шукаєш годинами те, що мало би бути під носом.
Кожен супермаркет має свій шарм, якщо це слово можна вживати у даному прикладі, але якесь слово має описати той стиль, який обрав собі той чи інший володар сітки супермаркетів. Єдиним живим елементом цього шарму-стилю з кілометровими стелажами з продукцією знизу вверх від найдешевшої до найдорожчої є робітники магазину. Ті, що розкладають і ті, що сканують штрих-коди на касі. З огляду на монотонність їх роботи живими їх назвати – це забагато сказати. Вони виконують ті самі рухи кожного дня, носять ту саму одіж кожного дня і вже навіть не посміхаються, теж кожного дня. Нічим особливим мене не здивувати в берлінському супермаркеті. Ну хіба що градусом нудьги, який вимірюється розчаруванням від купування того самого на протязі років. Аж тут – розрив шаблона. Мені стало там навіть цікаво. Що трапилось?
Відразу на вході мені впала в око касирка в червоному фартушку згідно дрескоду магазину. Вона самотньо сиділа трохи на віддалі від інших кас, за якими активно сканувалося все, що їхало на продуктовому конфейєрі. Відпочиває, подумала я і впірнула в продуктовий лабіринт. На виході звично стала в чергу, яка так само звично повільно рухалася. Сканування кожної дрібнички вважаю найбільшою втратою часу, яку тільки могло винайти людство. З нудьги розглянулася навколо і знову запримітила касирку в червоному. Вона і досі відпочивала як думала я. Часу на розгляд її було достатньо. Вона була невеличкого зросту і занадто худорлява. Здавалося, що її фартух через шию мав проблеми обійняти наповну її тіло, якого ніби не було. Це була радше тінь людини, аніж вона сама. Тінь жінки. Відповідно її обличчя було невиразним, зморшкуватим, ніби без очей, які сховалися в зморшках. Рідке пофарбоване коротке волосся стирчало так, ніби його ніхто ніколи не причісував. Касирка уособлювала стрес берлінської жінки, для якої робота на першому місці як «самальоти», ну а волосся, волосся потім.
Розчарування від розгляду касирки, почуття, яке мене дратує, коли око не знаходить чогось гарного уваги, перевело мій погляд на протилежний бік. Там стояли новесенькі каси для самообслуговування – новий тренд в місті. Чи для розгрузки кас, чи заради розгрузки супермаркетів від касирів, чи заради повної роботизації всього і вся, вони потрохи привчають берлінців, які ніяк не можуть зупинитися в закупах, починати обслуговувати самі себе. Я вже проходила такі каси в магазинах промислових товарів, де кілька речей швидко скануються і дійсно заощаджують час. А тут в супермаркеті! Я відразу відчула, як моє тіло лінується сканувати всю цю дрібноту в кошику, але я мобілізувала себе на подвиг пройти цей процес. Достатньо того, що касирка нудьгує, я в черзі нудьгую і я рушила до каси самообслуговування.
Звісно, не все так просто. Я почала вивчати касу, розбираючись що і до чого. І раптом переді мною з‘явився червоний фартух касирки. Тепер я зрозуміла, що вона не просто відпочивала збоку на вході, але була приставлена до цих кас самообслуговування слідкувати за правильним проходженням сканування продуктів.
Так от, з одного боку – каси, а з іншого – касирка. Обидві – холодні і злі з різницею, що остання не приховувала свого злорадства від того, що я підняла її від її «роботи» обслуговування покупців. Вона незадоволено пояснила як шукати штрих-коди, як важити овочі і навіть недовірливо просканувала очима з-під зморщок чи я все провела через касу. Я ніколи не мала досвіду праці на касі, але тепер точно знаю, що і не хочу його мати. Людина помінялася місцями з роботами, вона приставлена до робота, щоб інша могла обслужити себе ним, а я – потанцювати перед ним добряче, щоб заплатити йому за продукти і послуги касира, які виконала сама.
Вийшла з супермаркету з почуттям нудьги, ошуканості, поганого ставлення з боку касирки і питанням: хто ж то був у фартусі? Жінка чи робот? А хто я?
