Автор: Ольга Самборська

Берлін, 7 листопада 2025

Трохи про будні вчителя вількомменскласу. Школа живе своїми берлінськими буднями з вкрапленнями свят, які святкуються згідно з місцевими традиціями. В листопаді на порядку дня – гелоуін. Деякі вчителі подали ініціативу організації цього свята. Сьогодні його реалізували. Я особисто не я фанатом цього свята і тому взяла на себе вахту працювати з дітьми, які б не хотіли приймати участь в цьому «кров’яному» шоу. Я не знаю, наскільки в Україні проводяться такі вечірки. Я за свою Одисеєю за кордоном так і не прийняла його, як би його не трактували. 

Коли святкування набрало обертів, до мене привели в клас хлопця. Моїм завданням було проводити уроки з неголуіновськими дітьми. Запитую, чим би хотів зайнятися. У відповідь: «Я хочу лише тиші.» Бачу, що дитина напружена, знервована, спресована. Спочатку даю кілька хвилин на його прохання дати йому спокій. Далі пропоную для заспокоєння щось малювати. Каже: «Малювати не вмію». Пропоную нейрографіку: беру лист паперу, даю графітовий олівець і пояснюю просто малювати лінії як вони кладуться на папір, ні про що не думаючи. Хлопець вибирає чорний олівець і креслить одну за другою лінії. Мовчить, але креслить. Коли весь аркуш паперу почорнів від шару графіту, я почула історію, яку почав розповідати сам. Нейрографіка розблокувала мозок. 

Ім’я хлопчини я не хочу називати згідно захисту прав на охорону даних, але на його місці був би будь-хто інший. Отже, образ збірний. Історія типова. З минулого тижня хлопець живе в постійному стресі, нерви вже не витримують. На минулому тижні на фронті раптово загинув брат його батька, тобто рідний дядько. Батько в Україні, мати з кількома дітьми в Берліні. Сьогодні – похорон дядька. Мати з дітьми хотіла поїхати на похорони, але організація поїздки виглядала непростою. Дітей потрібно відпрошувати зі школи, самій відпрошуватися з мовних курсів. Та і іхати в охоплену війною країну з дітьми для матері є завданням не  з легких. Вирішили не їхати. Пережити ж горе далеко від родини – завдання з найважчих. Діти як ніхто відчувають родинне горе – втрату улюбленого дядька, але як з цим справитись – мусять шукати вихід самі. Щоб цього не сталося, варто звертати увагу на таких дітей, які особливо пригнічені на уроках і запитувати їх про причину їхнього пригнічення. Рідко коли дитина сама підійде до вчителя і розповість про свою біду. 
Пропоную відразу вправи з дихання 4-6-8, тобто на чотири рази вдихнути, далі рахуючи до шести затримати дихання і на рахунок до вісьми видихнути. Хлопець, дихання якого до цього було поверховим, тобто типовим для стресу, робить дихальну вправу. Додатково пропоную йому покласти руку на живіт і відчути його підняття і опускання. В такий спосіб дотичний отримує контакт з  тілом, а мозок отримує сигнал – з диханням щось не так і переключає увагу на нього. Через це всі думки про горе розлітають вшкереберть, бо орнаеізму в даний момент важливо вижити, тобто дихати, вирівняти його. 

Після кількох разів такої вправи помічаю покращення стану в учня. Далі пояснюю як працювати з негативними думками, як їх зупиняти. Можна просто про себе сказати їм стоп, Бачу хлопчина взяв олівець і написав на своєму нейрографічному малюнку: стоп! Зрозумів, про  що йдеться. 

Далі запитую чи любить він спорт. Той розповідає, що займався в Україні спортом, бігав на пробіжки, віджимався.  В Берліні ж вони живуть в багатоповерхівці, в густозаселеному районі, де важко знайти спортмайданчик. Пояснюю, чому в стані стресу важливо займатися спортом, як він переводить тіло в рух і через нього модуси «боротьби» або «втечі» симпатичної нервової системи реалізується, не нагромаджуючи негативну енергію в тілі. Домовляємося, що пошукаємо для нього можливість зайняття спортом. 

Далі розмова вже в’яжеться сама собою. Він розповідає про свою родину, про дядька, якому було всього лиш 32 роки, його двох діточок, про те, що він на фронті ще з 2014 року. Відчуваю, що має  тісний емоційний зв’язок з ним. Намагаюся розрадити його, називаючи дадька героєм, який помер за Україну і що він має ним пишатися. Бачу, це трохи подіяло, хоч і не зовсім. Заходжу в інтернет, вводжу ім’я дядька-героя. Все підтверджується. Він загинув в Дніпропетровській області під час масованого обстрілу росіян на минулому тижні. Бачу подібність між обома, ті самі ясні очі і глибокий погляд. 

На кінець, намагаюсь пояснити, що у кожного своя місія на землі і в його часі. І у нього, племінника теж своя. І можливо в нього теж своя особлива місія теж для України. Ми маємо прийняти те, що нам дає доля. Хлопчина ніби погоджується. На цій ноті ми прощаємося. 

Я цілий вечір думаю про це. Бачу перед собою образ загиблого на фронті дядька, якому б хотіла розповісти як ним пишається онук, але і він може пишатися ним, бо той не пішов на галоін-парті, але глибоко горював за втратою. 

Кордон зовсім не розділяє горе так само, як не розділяє чуже горе і моє. Сьогодні чуже горе стало і моїм. Тому і написала про це, щоб розділити його з вами.