Автор: Ольга Самборька
Берлін, 31.03.2025

Імпринтинг – перша програма головного мозку, яка вмикається при народженні дитини. Вона сканує довкілля та оточення, записуючи цю інформацію на твердий диск підсвідомого. Ця інформація лежить там все життя, ніколи не стирається. Навіть більше, вона слугує шаблоном, яким керується людина у виборі партнерів, керує вподобаннями та смаками. Її можна не усвідомлювати, ігнорувати, але не виконувати неможливо як багато інших програм, записаних підсвідомістю.

Я почала звертати увагу на імпринтинг, коли не могла пояснити багато речей у своєму житті, у своїх виборах. Володіючи логічним мисленням як думала я, я все одно робила і роблю деякі речі поза ним. Маю смаки, які не можу пояснити. Тяжію до діяльності, від якої диву даюся. А коли не пояснень більше, аніж пояснень, ставлю питання всесвіту – чому. Іноді він мовчить, а іноді відгукується як сьогодні.

Я переглядала свою фотогалерею на смартфоні. Погляд зупинився на світлині, яку люблю найбільше. На ній я зображена малюком. Це перша  моя світлина  взагалі.   Поруч – мама, яка вже давно не поруч. Вона тримає мене на руках. Від обох відходить неймовірне сяйво. Краще сказати – сяйво відходить від моєї мами та переходить на мене. Мамина посмішка добра і щира. Саме такою була мама. Саме цей тип людини закарбувався в моїй пам‘яті. Став імпринтингом. І я зустрічала, помічала й обирала саме таких людей на своїй дорозі. Їх було мало і вони швидко зникали з мого життя як і мама. Така програма.

Я уважно вдивлялася у світлину, заряджаючись її світлом. Важко відвести погляд від маминого усміху, її добрих очей. Іншою я її не пам‘ятаю. Завжди усміхнена. Не пам‘ятаю її бодай колись злою. Вона ніколи не підвищувала голосу. Коли її щось турбувало, вона просто мовчала. А мовчати було про що. Промовчу і я про це.

Скажу про інше. Мій погляд слизнув з обличчя мами на її сукню. Раніше якось не звертала уваги на неї. Біла, квітчаста. Я навіть пам‘ятаю її «наживо». Я часто знаходила її в шафі серед інших суконь. Біла крепдешинова сукня. Крепдешин – тканина, неймовірно м‘яка на дотик, ніби жива. А ще була така сама заквітчана, на тлі світло-зеленого крепдешину. Підозрюю, мама любила ці дві сукні, бо вони постійно висіли в нашій шафі як музейні експонати.

Я тоді вже була підлітком, коли їх споглядала, а мама вже давно не могла влізти в ці сукні. Звісно я приміряла їх на себе. Хизувалася в них перед дзеркалом. Насичені кольори квітів. Крепдешин майже не відчувався на тілі. Сукні були пошиті вручну, бо пам‘ятаю ручні шви на них. Не знаю, хто їх шив. Не встигла запитати. Та й не задумувалася над цим, бо моє покоління втратило розуміння, що одяг можна шити самому. Шити ж я вмію. Сама собі теж шила і лише тепер розумію, що це теж від мами чи від роду все робити своїми руками. Імпринтинг. Записане не стерти.

Я розглядала квіти на маминій сукні й раптом ніби ступила сходинкою глибше у підсвідоме. Троянди! Так це вони, від яких шаленію все свідоме життя. Люблю їх. Липну до них. Мушу мати їх всюди навколо себе у формі малюнків, картин, деталей. Доводжу своє тяжіння до них до абсурду. Тяга! Ось звідки вона. Ось де я побачила їх вперше. Саме вони асоціюються у мене з добром, ласкою, усміхненістю всесвіту в образі матері. Троянди як оберіг. Ось вони. Я їх знайшла. Ті, які вперше побачила і далі реімпринтую їх як і де тільки можу.

Та й життя моє як троянда – пахуче, але колюче. З кожним бутоном кожної сторінки життя розпускалася насичена подіями троянда, яка рано чи пізно в‘яла. В руках залишалися лише шипи й зів‘ялі спогади як зараз про маму. На щастя імпринтинг ніколи не в‘яне. Він там, у підсвідомому назавжди. Піде навіть в наступні покоління. Разом з тим, який передала вже я своїм дітям.

Іноді роздумую про свободу і тяжіння до неї. Та коли переходжу до імпринтингу, то розумію, що свобода – це закладена матір‘ю любов до краси і добра, яку ми не можемо не обирати, коли зафіксували це в перші місяці свого життя.