Ольга Самборська
Берлін, 8 жовтня 2025
Часом так заговорююсь на уроці так, що зникає голос. Треба зробити паузу і випити води. Звичайна вчительська рутина, яка не вартує уваги. Сьогодні ж вона доповнилася одним штрихом, про який хочу розповісти. Коли я вже допивала свою воду до кінця, почула таку репліку від учня на першій парті: «А Ви можете мені потім віддати цю пляшку?» Хоч я вже звикла до несподіваних запитань від учнів, але це мене загнало ну звісно не в куток, але на саме дно пляшки. Я запитала: «А навіщо вона тобі?» «Та так, просто збираю.»- не розгубився учень і посміхнувся. Я розвернула пляшку на той бік, де зазвичай пробитий значок на обмін пляшки, щоб переконатись, що її можна здати і віддала її збирачу пляшок. Той зрадів як радіє пляшці кожен їх збирач.
Я згадала, що вже були у мене випадки, коли діти запитували мене, чи я збирала пляшки, коли вперше приїхала в Німеччину. Іншого разу після відвідування супермаркету влітку, коли стояла страшна спека і я купила на клас пакет пляшок з соком, то один учень з багатодітної сім‘ї ретельно позбирав за всіма пляшечки, щоб обміняти на гроші. Він робив це настільки рутинно, що я зрозуміла, це не вперше і на жаль не востаннє.
Українська господарність в суміші з вимушеною бідністю родин за кордоном, особливо тих, хто опинився на забезпеченні держави-приймача – два боки тієї монети, на яку вони розмінюють свою свободу від війни за кордоном. Німеччина щось таки дає в грошах, але цього ніколи не вистачає. Один якось жалівся, що їм до кінця місяця залишилося 50 Євро, а до кінця було ще цілих два тижні. Я не думаю, що дітям дають кишенькові гроші, особливо в тих родинах, де дотації від держави як кишенькові гроші взагалі. Тому діти дуже радіють шкільній їдальні, де можна хоча б поїсти нормально, хоч і кухня бажає бути ліпшою. Деякі зізнавалися, що ходять до школи заради харчування. Про це я почула, коли випав один день з розкладу, що дуже розчарувало школярів, бо вони залишилися голодними.
Що ж стосується зовнішнього вигляду і одежі, то всі до одного вдягнені охайно, зі смаком, не бідно, але ї не забагато. Це ніби говорить про те, що діти нічого не потребують. Власне потребують і того, що в них відняли: їх землю з нормальною їдою, достатком всього того, що в них було. Вони дадуть собі раду. Якщо треба, знайдуть пляшку, попросять, здадуть, знайдуть вихід, але все життя пам’ятатимуть дитинство під час війни, хоч і не під кулями, але в затисках закордонної реальності, яка іноді суровіша, аніж її може уявити той, хто її не пройшов. Не має, де краще. Є – де вдома.
