Автор: Ольга Самборська
Берлін, 29.03.2005
Як би я не втікала від українців в Берліні, вони все одно тебе знайдуть. Прийдуть під самі двері або навіть в них ввійдуть. І знову історія.
Дзвоник у двері. Такий напружений. Німці так не дзвонять. Занадто субтильні. Виглядаю обережно з-за дверей у бік вхідних. Ну звісно, хто б ще це міг бути – ДГЛ (DHL), місцева служба доставки пакетів. Червоно-жовті доставники вже несуть купу дрібних пакетів. Нічого не замовляла, а то і взагалі ігнорую цю безглузду онлайнову істерію як невиправдане вихолощення ресурсів, людських і природних. Та пакети сусідів доводиться інколи забирати, коли ті відсутні.
Чекаю на розвиток ситуації. Молодий хлопчина, в якому все зраджувало ненімця, нічого не кажучи, стрімко попрямував в напрямку до мене. Чекаючи якогось звернення, я зайняла очікувальну позицію. І раптом перед очима як дуло пістолета дглілівський дисплей, на якому інстальований перекладач. На підсвічуваному синявою дипслеї читаю російською: «Соседи отсутствуют. Могли бы Вы принять пакет?» Внизу переклад німецькою, якого я вже навіть не читала. Відповідаю українською: «Так, візьму». Від несподіванки доставник аж підскочив від радості, ніби небеса перед ним прихилилися. Він швиденько почав оформляти передачу пакетів.
В цей момент я могла детальніше розгледіти його. Це був молодий чоловік років тридцяти. Брюнет. Високий. Борода. Все на місці як має бути в трендах. Сумнівів не було, українець, хоч і говорив він російською. Звісно не тією, якою говорять носії мови, щільно защеплюючи писк фінської фонетики в щелепах. В устах українців російська звучить вільно, розголосно як імітація української. Мабуть, буковинець або закарпатець, подумала я. Їх багато в Берліні. На будівництвах, на різнослужбах. Вони вже давно поформили документи, ще до війни. На прикордонних територіях вже так заведено: не народився, але робота на тебе чекає за кордоном. Ніби компас на прикордонні зламався і магнетизм Заходу затягує їх у свою воронку, яку можуть загатити лише ті, хто люблять важку працю. Робота в ДГЛ – не з нелегких. Невисокий заробіток, надмірне навантаження. Не кожен німець погоджується на таке. Більшість дглівців – іноземці. З тих, які приносили пакети для сусідів до моїх дверей, завжди говорили німецькою. Певно місцеві мігранти, тобто діти чи внути мігрантів. Останнім часом побільшало таких, з якими доводилось розумітися польською або англійською. Цього разу знадобилася українська. Мені, бо хлопці вживали російську. Чому? Це питання мучило мене під час зустрічі? Російськомовні українці – загадка для мене. Далеко від України? Щось там з ними не те. Поки не розгадала цей ребус.
Так само є для мене питанням чому їм так важко вивчити німецьку або принаймі завчити фразу німецькою: чи могли б Ви взяти пакет сусіда? Навіщо для цього користуватися електронним перекладачем? Думаю, це страх, який перешкоджає. Існує якийсь невловимий бар‘єр між українцями і німецькою мовою. Не зрозуміло, хто кого боїться більше. Зрозуміло, що хлопці застрашені. Та і ходять вони зазвичай вдвох, живуть вдвох або групами.
Цього доставника супроводжував інший. Це вже був трохи старший за віком вуйко. Більше нашарувань сили у формі тучності. Він залишався стояти між дверима вхідними і моїми. Він так само говорив російською. На правах старшого асистував молодшого у виконанні роботи. Щось таке є в українців – контролювати один одного, особливо старші молодших. Домоглася лише почути їхнє «До Побачення» як відлуння на моє, яке я наголосила вкінці. І зачинила двері. В очах синіло залишок дня. Дисплей. Тому вирішила розповісти.
Ось чому я втікаю від українців в Берліні. Не хочу чути їхню російську, не хочу бачити їх застрашеними. Хочу, щоб вони були повноцінними людьми, не ухилянтами, не з електронними перекладачами, володіли всіма мовами і були вітані всіми і всюди. І щоб їх внутрішній компас ніколи не збивався від магнетизму довкілля. Не хочу бачити електронних перекладачів як дуло пістолета перед очима. Та поки дуло пістолета у скроні українців – страх не мине. І невідомо як того чи іншого позбутися?
