Автор: Ольга Самборська

Берлін, 1.04.2025

Просила вчора всесвіт не давати мені жодних історій. Але він як він – все знає краще. Виводжу ранесеньку свою псину зустріти новий день. Разом з ним зустрічаємо таких самих приречених на вигулювання псів. Я знаю їх всіх в лице і в морду. Ось нас перегнав білий пудель, прямуючи до парку. Спостерігаю ззаду його господаря, високого і худорлявого німця. Вони не зовсім пасували один до одного як це буває зазвичай між господарями та їх чотирилапими. Пудель дріботів, господар йшов розміреними кроками. Аж раптом бачу німець гальмує, озираючись на парковище зліва. Воно якраз було порожнім. Певно зранку хтось звільнив місце, бо в Берліні місце для паркування – святе і порожнім не буває.

Чоловік враз зупинився і скосив на парковище. За іншими машинами я втратила фокус. Пес тримався неподалеку, дивуючись раптовій зупинці. За секунди фігура німця знову визирнула, але в руках він вже тримав кілька пластикових кульків, які певно валялися на землі. «Ще один демо-сміттєзбирач.» – подумала я. Недолюблюю тих, які отак демонстративно збирають сміття на вулиці. Не засуджую, але не долюбляю. Може тому, що внутрішня чистота людини є для мене вищою цінністю, аніж чистота на вулицях. А в Берліні й те, й інше в дефіциті. А може тому, що знала таких, які на людях підбирали сміття або недопалки, а в дома розкидали брудні шкарпетки й ігнорували чистоту. Або ще такі сусіди, які бігають за папірцями перед будинком, але своє сміття викидають в спільний смітник без сміттєвого кулька і тим самим сприяють його розпорошенню більше, аніж це було б в іншому варіанті повного його запакування. Не люблю дволиччя. Цікаво, що слова двомордність в лексиконі навіть не існує. Двулика і двонога людина водить на повідку одноликого чотирилапого завжди щирого пса.

Чоловік повернувся на свою вихідну траєкторію, прямуючи до смітника на розі наших вулиць перед парком, де на стовпі прикручений помаранчевий бак для сміття. З ним вітається кожен вигулювач псів багато разів на день, залежно від того, як часто доводиться збирати опрацьовані сніданки та вечері своїх улюбленців. Чоловік вже наближався до своєї мети викиду кульків і тут німа сцена: на стінці високої квіткової клумби в безпосередній близькості смітника сидить втупившись в мобілку молодий чоловік в костюмі сміттєприбирача. Робоча одежа працівників сміттєвого сервісу в Берліні яксраво-помаранчева. На ньому вона була абсолютно новенькою. Та і він мабуть теж новий на цій «посаді», що посадив себе під час робочого часу. 

Спостерігаю здалеку як багатозначно зупинився поглядом німець на молодому застиглому в нічогонеробінні сміттєзбирачеві. Той навіть не відвернув уваги від телефону. Німець вкинув кульки в смітник, розвернувся і зайняв позицію споглядача того, хто мав би збирати сміття. Я всередині посміхнулася. Таке може витворяти лише всесвіт.

Німець не дочекався зміни позиції сміттєзбирача й попрямував далі. Я вже навіть знаю, що він думав в момент споглядання. Я не буду тут перекладати з німецької на українську його думки, але були вони звісно не позитивні. Засудження!

Я знаю як іноземка в Німеччині, що означає не вписуватися в уяву німця про світ, про правила життя в країні, про відношення до праці, до порядку, приписів і всього іншого, що вони придумали для спільного проживання в межах своєї країни. Найбільше дратує мене у всьому цьому дресуванні іноземців – нав‘язування якогось міфічного еталону, придуманого заради нарцистичного самоствердження за рахунок інших, відмінних на тлі всеосяжної псевдотолерантності.

Я перестала думати про зразкового мешканця Берліна, який вичистив його від двох кульків, якими засмічує світ обгорткова промисловість. А можливо і він сам працює в такій фірмі, а ввечері запаковує в такі кульки овочі в супермаркеті. Мене не дратують кульки, які вітром розвіюються вулицями Берліна. Мені теж начхати, хто їх загубив. Мене дратує маcове виробництво пластику, який проник всюди, і в тварин на дні річок і морів, і в нас, дволиких, плаваючи кров’яними ріками нашого тіла.

А найбільше мене дратує, що зразковий німець не помічає, як всього за кілька сот кіломентрів від його крааїни іншу країну ракетами перетворюють в смітник. А він сидить вдома на дивані, втупивши погляд в мобілку і не має зову ні на що інше. Можливо думає, що якщо кожен підніме пластиковий кульок, у світі буде чистіше. А чому не думає, що якщо кожен підніме дупу з дивану і вийде на вулицю і зупинить жахіття в Україні? Не думає, бо німець як кожен у світі привчений делигувати повноваження політикам врегульовувати справи. Він же маленький просто підніме маленьке сміття на вулиці, хоча його збирають сміттєзбирачі, та заспокоїть свою свідомість почуттям власної «святості».

Обов‘язки ж сміттєзбирача таки пробудили молодого чоловіка на квітковій клумбі. Коли я поверталася з парку, він вже визбирував залишки недозбираного німцями сміття. Мова його тіла видавала неохочість його дій. Його випещене кремами і солярієм обличчя зраджувало в ньому якусь невідповідність. Мені ж було не дивно з цього, бо останнім часом все в світі зраджує невідповідність і головне, моралі і дій дотичних на всіх рівнях суспільств. В психології це називається когнітивним дисонансом. В простонародді – дуркою. Думаю, саме це хотів сказати мені всесвіт сьогодні. А я вам.