Ольга Самборська
Берлін, 14 грудня 2024
Переходжу з електрички «Нойкьольн» до одноіменної підземки. Для цього потрібно спуститися вуличкою вздовж метро. Вдихаю берлінське стисле від газів повітря. Мої очі-навігатори, звиклі до гуглеподібних мап міста, мітять траєкторію до підземки. Раптом мій внутрішній фіксатор помічає об’єкт, який не вписується у звичний міський пейзаж. Звиклий до заштриховки нового під реальність мозок намагається дати пояснення новому об’єкту. Це була височенна фігура людських обрисів в червоному плащі на зразок тих, які носять Санта-Клауси, але швидше змахувала на такі з фільмів жахів.
Щось жахаюче було в цьому обєкті. Розміри надвеликі. Фігура ховалася між будинками, а голова стирчала над турецьким супермаркетом навроти входу в підземку. Я була ще задалеко від неї і погано могла розрізнити тотожність об’єкта ще й тому, що він був просто повернутий до мене спиною. Жахало те, що він вигладав як жива істота великих розмірів, яка прогулювалась містом, але не своїм. Можливо я це сприймала так, бо вітер розвівав його мантію і створював враження реальності істоти надвеликих розмірів, яка заблукала в місті. Можливо вона не може потрапити в підземку через свої мегарозміри або не знає як собі дати раду в місті людей-ліліпутів. Такий собі Гулівер-Дух в червоній мантії. 
Відверто скажу, що від таких думок і побаченого мурахи пробігли по шкірі. Я навіть на секунду призупинила крок, щоб перевести свою нервову систему з симпатики знову в парасимпатику. Я глибоко вдихнула і рушила далі. Тепер, коли я подолала внутрішій страх зустрічі з об’єктом-монстром, я прискорила рух, щоб врешті побачити його обличчя. Хто це, турки поставили Мегасантаклауса на своєму магазині? Та ніби не в їх традиціях. Вже майже біжу, фіксуючи об’єкт на відеокамеру. Вітер змагається зі мною, дразнячи тріпотінням атласної тканини об’єкта. Ще кілька кроків, хоча не знаю чи дійсно хочу зустрітися з незнайомим велетнем? Коли зустрічі вже було не минути і об’єкт відрився мені своїм профілем, я ще раз остовпіла? На мене замість обличчя дивилася чорна «голова» гучномовця. Моя асоціативна кора відразу засоціювала з образами чорних сил з фільму про хобітів «Короля перстнів», які переслідували Фродо в нічному лісі. Безголові велетні. Об’єкту бракувало лише чорного коня. Так само як і Фродо мені стало недобре, навіть знудило. Я перевела очі на стіну будинку поруч. На ній висіли в ряд рекламні плакати якоїсь фірми гучномовців, на яких так само був зображений цей монст в червоній мантії. Поклики на рвоту посились. Я нашвидко зробила фото цього жаху і стрімко побігла сходами вниз у підземку. Не бачити і не чути. Автоматично вставила у вуха навушники, підняла до максимуму звук мого українського плейлісту і вскочила в потяг в напрямку Зюдшерну. Почувалася заляканою, маленькою, безсилою перед владою монстрів-гучномовців, медіальних пристроїв, гаджетів та ШІ. Від них вже не сховатися. І велич свою вони теж не приховують. Нараз прокинулись мої передбачувальні здібності і я на хвилю уявила, як ці монстри колись оживуть і вже роботами великих розмірів крокуватимуть нашими вулицями, лякаючи нас, хобітів-ліліпутів. А ми забиватимеся як курчата в підземку, кожен в навушниках, не чутимемо один одного, навіть якщо хтось і заволає на поміч. А через гучномовець нам скажуть що робити. І не відвертимось. Переформатування мозку через ШІ на марші. Бррр….
