Автор: Ольга Самборська
Берлін, 8.04.2025

Чекаю на повернення сина з Лондона. Подорож його недовга, але для матері коротких чекань не буває. Іноді й день може стати вічністю, коли серце їде в подорож з сином. І нарешті довгоочікуваний дзвінок у двері. Вже з перших секунд відчуваю його збудження чимось. Радісний-прерадісний усміх, який пробиває фраза: «Мамо, я тобі щось привіз в подарунок». Минаючи заведену традицію спочатку обніматися, син пірнає рукою в дорожній рюкзак і витягує звідти малесенький пакуночок. «Тобі сподобається» – набиваючи ціну подарунка, вручає мені його. На картоні фіксую «Старбакс». Щось таке мініатюрне від Старбаксу?

Коли розпакувала коробку, на мене спочатку зиркнув червоний лондонський автобус. Картинка на горнятку для еспресо кави. Звісно, матір останнім часом окрім еспресо мало що радує або ж ніщо так не тішить як воно, еспресо. Така собі клавіша «Вводу» в день. Його запуск. Інакше не завестися.

Не те, що б в Берліні не було горняток для кави. Син знає, що люблю Лондон і люблю сюрпризи з подорожей. В нас заведено привозити подарунки з подорожей, хоча їх ніхто спеціально не замовляє. Заведено не приходити в гості з порожніми руками. Заведено робити подарунки просто так, бо так було заведено в нас вдома. Я привезла це з собою, тягала всюди по всіх станціях свого тимчасового перебування. Не завжди, проте отримувала розуміння такої моєї поведінки.

Не отримувала, бо давати тут – це не українське давати. Ніколи не думала, що давати, ця найпрекрасніша функція людини, тут прийняла збочену форму давання-забирання, тобто позичання, недодавання, не давання і навіть його знецінення.

Мене довший час шокувало в Німеччині це недодавання-недавання. Заміжжя з німецькою культурою дозволило заглянути в найпотаємніші нишпорки її традицій, розуміти мотивації поведінки. Приймала довший час все так як є. Аж тут один випадок примусив мене глибоко задуматися над різницею таких разючих культурних цінностей і псевдоцінностей.

Я мала необережність записатися на курс з допомоги травмованим військовим. Маючи освіту і досвід роботи з травмованими, вирішила розширити радіус діяльності на тих, хто прожив травму в найгіршому її прояві – в зоні військових дій. Ведуча курсу, яку важко описати окрім як величезні на все обличчя окуляри, відразу зрадила свою непрофесійність не лише кумедно-окулярним виглядом, але й нісенітницею, яку несла в етер. Її походження біля українсько-російського кордону могло бути причиною того сумбуру, який доводилося слухати про травми. Найбрутальнішою тезою, як на мене було твердження, що українська гостинність, традиція давання є травма наслідком прожитого голодомору 1933 року. Ніби столи, які ломляться від страв, є так само наслідком означеної травми, як і бажання приготувати хворому щось смачненьке поза раціоном лікарні, або принести з собою подарунок. Як бачить дикий український Схід українську культуру, традицію, викликало у мене шок і навіть травму. Не знала як дати вихід своїй незгоді? Аж ось зараз пишу про це.

Живучи в Німеччині довший час і знаючи, що німці теж переживали скрутні часи на межі з голодом, особливо в південно-західній частині (Баден-Вюртемберг), де живуть горезвісні скупі шваби, спостерігаю наслідки цього травматичного досвіду. Там ніхто нікому нічого не дарує. Столи не ломляться від їжі. Заощадження межує зі скупістю так само як в Україні щедрість межує з марнотратством. Чому такі полярні позиції на одній географічній межі в аналогічних політичних умовах, аналізувати спеціалістам.

Я своєю чергою пригадую лише одну легенду, яка переказувалась в моїй родині. Йшлося про вуличну назву нашої прабаби – Кубайка. Коли я запитала, чому саме так, то почула цю легенду.

Колись давним-давно в Бескидах по селах ходили бідні люди зі сходу в пошуках їжі. В наших високогірних селах на кам‘яних ґрунтах кожен обробляв шматок землі, засівав пшеницею чи іншим насінням. Коли бідняк проходив повз обійстя нашої баби, вона набирала посудиною, яку звали кубаєм, зерна і давала бідному в дорогу.

Одного разу здійнялася страшна буря. Вітер з дощем і градом молотив посіви. Все лягало на землю як і не було. Аж раптом люди почули голос ніби з неба: «Бий – рубай, а Кубайово не дай». І справді по зливі всі поля були зачесані, окрім смужки бабиного поля. Так Бог оберегіє добро тих, хто перетворює його в добро іншим. З того часу бабу почали називати Кубайкою. Така легенда.

Повертаючись до твердження горе-психологині в мега-окулярах про щирість як травма наслідок, хочеться зауважити, що давання завжди виходить від повноти серця, а не від травми. Від травми виходить скупість і душевна бідність. Щирість передається в покоління. Скупість теж. Через традиції. Рада, що я є передавачем першої, української. І мої діти теж.

Добре, йду пити еспресо зі своєї лондонської кубайки, бо щось розписалася від повноти серця.)