Автор: Ольга Самборська Берлін
12.04.2025
Кожного разу, коли проходжу повз укриття зупинки нічного автобуса на Гасенгайдештрассе, кожного разу бачу там сидячого на лавці під укриттям старого безхатченка з книжкою в руках. Незалежно від берлінської погоди з її разючими амплітудами температур він, тепло вдягнений, сидить і читає. На носі окуляри інтелігента, одяг безхатченка і рюкзак для речей негайної необхідності. Все. Та не все.
Сивобородий дідок інколи перебуває в русі. Бачила його з рюкзаком за плечима. Як вуличний ворон певно змушений рухатись для пошуку провіанту. Кінцева ж його завжди на лавці автобусної зупинки під скляним покриттям від дощу і вітру. З книжкою в руках.
Не знаю, чому він вибрав собі за читальну залу саме це місце. Вулиця людна і переповнена транспортним рухом. Там кожен стрічний звертає на нього увагу, а може і не звертає. Берлінці звикли до безхатченків як до світлофорів. Хто на них реагує, хто просто ігнорує. Безхатченки ж ігнорують всіх і вся. Принаймні таким видався мені саме цей старець. У мене складалося враження, що він випав з центрифуги світу, яка крутиться на недозволеній швидкості. Відцентрова сила виплюнула його на узбіччя. Тепер він у своїй книжковій галактиці насолоджується читанням книг, коли весь світ втупився в смартфони і комп‘ютери.
Згадала як колись взимку приносила йому ковдру, бо був собачий холод. Старець відмовився. І читав далі як йог, який не відчуває біль від торкання з матеріальним світом. Я впізнаю цю концентрацію під час читання. Сама люблю встромити носа в чужу сповідь і забутися. Такої нагоди у мене не так багато. Не можу подолати гравітацію рутини цього світу. Розумію це, коли споглядаю безхатченка. Стільки енергії і часу забирає облаштування і догляд за помешканням! Спочатку його потрібно оплатити, відваливши за нього дві третини зарплати. На решту cплатити страховку на нього, обставити меблями і приладдям для світла, миття, прання, прибирання. Потім все це щоденно прибирати, розставляти, розносити, виносити. На читання часу рівно стільки, щоб добігти до нічного трансу і заснути без сил.
Десь глибоко в душі навіть заздрю цьому морозостійкому безхатченкові з книжкою як невіддільною складовою його життя. Можливо тому, що через нього резонує моє дитинство, коли з книжкою в руках проводила дні і ночі. На траві біля річки, коли пасла корову під мостом, за хатою на колодах, в ліжку, коли всі спали, боячись, що батько побачить нічну лампу і зажене спати. Зараз читай скільки влізе, ніхто не забороняє, окрім хіба що сама собі, бо є хата, яку треба обходити або робота заради грошей для тієї ж хати. А безхатченко не має хати і читає-читає. Він зупинив світ навколо себе, щоб жити у своєму всесвіті, а не у всесвіті інших.
Сьогодні мій всесвіт наштовхнувся на всесвіт безхатченка. А можливо і притягнувся як подібне притягується до подібного або відштовхнувся, бо подібності також відштовхуються. Однозначно цей контакт був значущим для мене. Він вказав, що все у цьому світі є можливим, коли людина цього хоче. Не завжди хоче. Не хоче, бо боїться. Іноді думаю, що саме безхатченки – це саме ті люди, які подолали в собі страх і обмеження свого бідолашного тіла, якому потрібне тепло, комфорт, безпека, захист. Подолали і отримали все в обмін на свободу як птахи, які не піклуються про хліб насущний і мають його кожного дня задармо. Кожного дня. І чорний ворон з моєї вулиці, і безхатченко на нічній зупинці, і я – елементи однієї і тієї ж галактики, лише кожен з виміром своєї свободи, означеної не вищими силами, а нами самими.
Не знаю в кого з цих трьох найвищий рівень страху за виживання, але підозрюю, що в мене. Також знаю, що він долається довірою до галактики, а з нас трьох в мене він – найменший. Життя у великому місті – це вічне протистояння з тими, хто так само як і ти, хоче користуватися послугами мегаполісу, на користування якими насправді не має часу. Час витрачається лише на протистояння заради просто жити в ньому, мегаполісі.
Піду пошукаю книжку, втуплюся в неї і поверну собі те, що втратила за роки життя в місті – довіру до себе і галактики. Дякую безхатченку за навіяні думки.
