Автор: Ольга Самборська

Берлін, 21.04.2025

Фейсбук знову підкинув спогад. Цього разу фото моєї бабусі Гані, яке він вхопив в одному з моїх постів про минуле, яке ніяк не дає мені спокою. Не дає, бо воно не закрите, не до кінця відоме, таємне. Його подрібнила політика на те, що було у моїх батьків, і яке вони передали мені лише усно, через повідання про нього, і моє, побудоване на спогадах батьків і родичів, без бабусь і дідусів з обох боків. 

Для мене було даністю – не мати старшого покоління в родині, яке мало б передати родові цінності. Їх проковтнула політична сталінська гідра акції виселення 1951 року населення гірських сіл бескидських перевалів і духмяних полонин у гіркий полинний степ України.

Мої батьки, які тоді ще були підлітками, коли в 1951 – му приїхали в Криве Озеро, місце насильницької дислокації мешканців села Скородне, Нижньо-Устрицького району Підкарпатського воєводства, а тодішньої Дрогобицької області Україської РСР. Приїхали з батьками. Мама з обома, батько лише з матір’ю, бо батько помер ще в Кривці біля Скородного в часи Другої світової.

Обидві бабусі звалися Ганнами. Я лише в Берліні, проживаючи в населеному турками районі дізналася, що турецькою Анне означає матір. Досліджувала. З гебрейської значення слова – та, що викликає і дає любов. Матір.

Матері залишили своїх дітей у світ потойбічний в перші роки свого перебування на нових південних територіях. Ніхто ніколи не говорив про те, що саме пережили вони, коли як налякані птахи змушені були підхопитися з насиджених гнізд, але не втекти. Їх посадили в клітки-товарні вагони і повезли у світ заочі. 

Ніхто в голос не говорив про ту травму, яка накрила переселенців. Будь-яке насилля над волею людини є травмою. Насилля виселення з рідної землі є ментальним вбивством. Коли в тебе йде земля з-під ніг, в якій твоє коріння, коли ріжуть по живому, без наркозу, то стовбур, яким би сильним він не був, стече соками без наповнення. У когось порізи зарубцюються, а для когось порізи стануть смертельними. У когось психіка подолає травматичну ситуацію, переплавляючи розірвані нейрони головного мозку, які не отримують належного підживлення через розбите серце, в сплави смутку і печалі. У когось розбита психічна структура вимагає підтримки тіла. Через психосоматичні хвороби воно волає на поміч, про зцілення серця і мозку. Але поміч в той час не надходила. Ніякі психологи не працювали з переселенцями. Натомість трудотерапія в місцевому колгоспі на бурякових ланках за трудодні, доїння корів на фермі, колгоспно-радянські реалії.

Бабі Гані Самборській, матері мого тата, травма порвала життєві струни – нерви. У неї відняло ноги. Вона не могла ходити, деякий час пересувалася просто на колінах, які обв’язувала ганчір’ям. Мала четверо дітей. Найменшій – 10 років. Найстаршому – 20. Діти перебрали на себе господарство, допомагали матері зі всім. Та тіло не витримало. В 1955 році баби Гані не стало. Їй було всього 52 роки. Діти залишилися самі.

Баба Ганя Лисиганич, Адозикова по вуличному, матір моєї мами, мала п’ятеро дітей. Дід Василь, її чоловік, був поруч. В 1954 році він помер від ускладнень зі шлунком. Їм  обом травма вдарила по сонячному сплетінню – центру життєвої енергії, тобто шлунку. Баба Ганя померла в 1957 році від раку шлунку, переживши діда Василя всього на 3 роки. Їм обом було відповідно по 56 років на час смерті. Діти залишилися сиротами.

Не нажилися вони на чужині. Не стала вона для них рідною. Лише прийняла їх тлінне тіло. А душі їх, мабуть, повернулися в гори, туди, де побачили світ.
Найболючіше в цьому всьому, що вони не побачили своїх онуків, яких в них народилося дуже багато. Рід почав пускати коріння в степу, вбираючи залишки тієї енергії, що залишилася в родовій системі. 

Не багато тої енергії було, бо велика її частина все ще йде на утримування травми в мозкових сховищах. Відлуння її через психосоматику передається дітям. Психосоматичні хвороби різної локації приймаються як даність. Ніхто не ставить питання про кількість хвороб невідомого походження у поколінні переселенців, ніхто не рахує діабетів, інсультів, раків, нейродермітів, депресій аж до самогубств та інших коморбідних проявів травми насильницького переселення. Супровідні порухи особистості (травмованої) ніхто не діагностував і поглибленої терапії не проводив. Тривожність, панічні атаки, гіперактивність, проблеми з концентрацією як окремі елементи цих порухів беруться як якості характеру, але ніяк як наслідки травми поколінь.

Про трансгенеративну травму, яка передається від травмованих до їх наступних поколінь, взагалі мовчанка. І добре, якщо найгірші її прояви у залежностях (паління, алкоголь) вдається подолати. Якщо ні, то кривоозерський цвинтар приймає всіх і в молодому віці. Вмер та й вмер. Поплакали й забули.
Травму не можливо забути, поховати, відспівати в церкві. Вона як міна сповільненої дії тікає від одного покоління до іншого. І де вона вибухне, знають лише гени та їх покровителька епігенетика.

А поки фейсбук підкинув мені фото баби Гані. Вона лагідно посміхається складочками своїх губ. Ці складочки маємо ми всі, я і мої діти. В них бачу її посмішку, хоча ніколи не бачила її наживо. 

Клята депортація, клята політика, клята травма!

За цим посиланням стаття про кривоозерський цвинтар https://bojky.wordpress.com/2012/08/24/дорогов-домів-криве-озеро/