Автор: Ольга Самборська
Берлін, 11.04.2025
Квітневий ранок. Без квітів, без тепла, без сонця. Морозне повітря пронизує до кісткового мозку. Відчуття, що думання в такий спосіб отримало ще один мозковий центр. Все сприймається тонше, глибше, чуттєвіше.
Ранково-прогулянковою променадою, якою ми зі псом дефілюємо кожного ранку, назустріч повільно рухається жіночка. Повільно, бо розмовляє телефоном. Я ще не чую її голосу, але вже бачу, що українка. Спортивний вигляд. Змарніле обличчя. Я діагностую по ньому втому, яку зраджують темні смужки під очима. Смужки як пензлем часу проведені зарубки минулих років. 2022 рік – початок війни й втеча до Берліну. 2023 – боротьба за виживання в нових нелегких умовах чужини. Очікування перемоги, вболівання за тих, хто залишився під бомбами, втрата рідних та близьких. 2024 – перемога ніяк не настає, втрат все більше, туга за домом все сильніше. 2025 – тепло ніяк не приходить і війна не закінчується.
Відстань між нами скорочувалася. Я вже чула шматки розмови. «Угуу, угууу»- впізнала український тон, м‘який і протяжний. Так погоджуються тільки українці. Погоджуються на все, що з ними роблять. І вірять в те, що ті, що роблять з ними, мають на увазі добре.
Я пройшла повз українку далі, дійшовши до нашого тисячолітнього дуба-друіда, розвернулася. Це наша коротка дистанція зі псом, бо він вже має 13 зарубок на морді і не може долати довгі відстані. По дорозі назад я знову побачила знайомий образ жінки. Вона і далі тримала руку з телефоном біля голови. І так само сповільнено рухалася. Довга розмова, яку вона певно розтягувала, очікуючи восьмої години ранку, на яку домовилася. Було ще зарано. Зазвичай, українки беруть тимчасовві роботи прибирання в німецьких гаусгальтах, тобто квартирах. Українки, добросовісні від природи, зазвичай приходять раніше призначеного часу. Обов‘язкові. А ще працелюбні й покладисті . Їм довіряють ключі від квартир, дітей, псів, фірмові приміщення. Їх рекомендують. Репутація, яка напрацьовувалась тут роками. Ще з часів відомого підтакувача Президента «Так!» хвилі мігранток з України захлиснули Берлін. А 2022 їх тут стало – океан. Майже кожна вуличка в Берліні знає кроки українок.
Я наближаю свої кроки до винуватиці мого писання, бачу її вже ззаду. Голова схована під капюшоном сіруватої жилетки-безрукавки. Напружена, трохи згорблена постать. Чорні впритул джинси. Спортивний образ доповнювали білі кросівки з чорно-зеленими смужками. Чорно-зеленими! Це були контрастні фарби: насичено-зелений і насичено-чорний. В комбінації вони видали мені символіку, від якої я внутрішньо здригнулася. Якби це було червоно-чорне або жовто-блакитне поєднання, я б помітила, але не здригнулася. Українці полюбляють використовувати національну символіку на одязі. Чорно-зелені смужки на взутті цієї жінки не були символікою для неї, але я її побачила. Це так, ніби мало бути одне, але причепили інше. Все, що колись в Україні було ніжним жовто-блакитним, стало зеленим, змішаним з горем, чорно-зеленим. І знову «Угуу, угуу».
Символи – єдина зрозуміла нам мова душі і всесвіту, якою ми можемо спілкуватися з ними. Вони ж бо наших мов не вчили. Їх придумали ми. А вони, ті, що поза нами, символізують нам те, що і як бачать це вони. Порозумітися легко, якщо мову символів чути. Сьогодні зранку вона дала мені ось такий текст і підтекст. Чорно-зелений.
