Автор: Ольга Самборськa
Берлін, 27.04.2025

Пішла зі псом в парк просто так, бо гарна погода, а принесла звідти гарну історію, бо все гарне приходить просто так. 

Ми робили з Бойком, моїм старожилом Кройцбергу, черговий колореверанс парком. Завжди радо зустрічаємо знайомих колег-псів, з якими знаємося роками. Іноді наштовхуємося на когось зовсім нового. Тоді пси принюхуються довше. Вже не кажуть просто «Привіт!», але спочатку як і в людей «Привіт! Ти звідки? Яка твоя родовідна? Що сьогодні їв?» і таке інше. 

Молодий на вигляд пес кольору ряжанки радо виляв хвостом, спілкуючись з моїм «ведмедем». Питань до нього, мабуть, було багато, бо нюхання затягнулося. Власники псів спочатку витримують терпіння, споглядаючи спілкування своїх підопічних. Раптом чую звертання власника молодого пса, теж молодого худорлявого хлопчини в темному вбрані, щось схоже на російську. Розпізнавши це, відразу піднялися мухи в голові: росіянин, заводити розмову чи ні? Я не з лякливих, тому відразу як куля в лоб: ти звідки, з Росії чи України? Відповідь мене задовольнила: з України. То ж звісно мухи вилетіли у вікно і починаю далі вже говорити українською. 

Запитую про пса, який вік і як звати. Дізналася, що пса звати Нолою, має 1, 5 роки, родом зі Львова. Як я зраділа зустріти львівського пса в Берліні! Думаю, що те саме відчула і Нола, бо миттєво залишила своє спілкування з моїм кавказцем-німаком, хоча й українським іменем, і почала леститися до мене. І навіть не леститися, але відверто тулитися. Вона просто горнулаася всім тілом до мене, скакала від радощів, мотиляла хвостом. Я намагалася йти далі, але вона не відпускаала.

Я говорила до неї українською, а вона ще більше заводилася. Вона настільки прилинула до мене, що подальший рух був неможливим. Я гладила й обнімала псину, вона робила те саме в мій бік як це вміють вони. Як рідні! Навіть імітація обіймів була. Я від шоку такої любові української псини навіть сіла на землю, бо стримати її було неможливо. Господар його лише здивовано спостерігав збоку.

Вся ця сцена зустрічі земляків різних біологічних видів можливо тривала б довго. Я навіть запропонувала забрати Нолу з собою жартома. Але неподалік чекала подружка молодого хлопця і наше таке чудове вітання зі псом довелося припинити. 

Його потягнули далі, а ми з Бойком рушили своєю дорогою. Я ще відчувала на собі дотики жвавої чотирилапої львів’янинки Ноли. Помітила, що маю вологість під очима. Це були сльози радості, яких навіть не помітила. Можливо вони вийшли в той момент: коли я сказала: «Добре, що витягли пса з того пекла», коли отримала ствердну відповідь, що був вивезений з України. Останнім часом помітила, що не помічаю сліз, коли дізнаюсь про подіі у заваленій війною Україні. Сльози висихають самі. Вони вже це знають і не тривожать. Болить за всіх.

Господар, який привіз Нолу в Берлін, був на вигляд доброю м’якою людиною. Я відчуваю це зазвичай по інтонації голосу, по вібраціях, які відходять від людини. Можливо я цього навчилася від мого пса. Знаю правдиво, що після стількох років спільного проживання (14 років) помітила зміну у своєму вмінні відчувати, тобто відчувати глибше серцем. І навіть відкрила для себе, що прихід іншої людини до твого помешкання можна відчувати серцем через його калатання, якщо цю людину любиш чи поважаєш. І насторога, коли навпаки, коли людина двулика. Саме так чують і відчувають світ пси – серцем. Ворога – не підпускають. Я так через пса стала перевіряти людей навколо. Пес ніколи не помиляється. Бачить нутро. Якщо гниле, гарчить. Гарне, леститься і тулиться.

Саме так поспілкувалися ми сьогодні зі псом з України. Серцем. Можливо вібрації української мови збудили в Нолі спогади про Україну, де вона народилася. Можливо в неї з нею пов’язані самі приємні спогади як і в мене. Невідомо. Відомо лише, що існує світ поза тим, який ми бачимо очима. Є ще інший, який ми бачимо серцем. І він чарівний! І не залежить від кількості кінцівок.)