Зарплата і покупки, споживання і забезпечення в НДР.

Переклад з німецької Ольги Самборської

Берлін, 26.07.2018

Типовним для роздрібної торгівлі в Німецькій Демократичній Республіці (НДР) було співіснування високих дотацій на товари першої необхідності з одного боку і завищені ціни на «люксусні товари» з іншого. Скромне забезпечення основними продуктами все ж було забезпечено. Існуюча пропозиція товарів, особливо на сучасні «високосортні» товари, мало задовольняла зростаючий попит.

Хто пригадує картини часів НДР, перед очами постають черги перед магазинами. Двадцять або тридцять людей, які скупчились перед булочною в суботу зранку, було так само нормальним явищем, як і те, що хліб за півгодини розкупили. «Соціалістичне суспільство вічного чекання» збиралось вже рано-вранці о шостій годині біля «Будівельних матеріалів», коли у продаж поступав цемент, або перед так званими RFT-магазинами (Rundfunk-Fernseh-Technik) з технікою, коли дійшли слухи, що мали викинути кольорові телевізори. Черги довжиною в 50 і більше метрів вибудовувалися не лише під час Різдва, коли продавалися апельсини або банани, але також перед м‘ясними магазинами, кожним магазином одягу, магазином з продажу платівок, магазином автозапчастин, де дисципліновано стояли чекаючі на бекон, улюблені джинси, ліцензові платівки або на вихлопну систему, які час від часу викидалися на продаж.

Спроба в 1956 році налагодити каталог-розсилку закінчилася повним фіаско: в 70-их роках її були змушені призупинити, настільки великим було роздратування постійною недоступністю товарів на замовлення.

Пропозиція в провінції була значно гіршою, ніж в Берліні – «Вітрині Республіки». Тому до Берліну їздилося при першій можливій нагоді, яка могла випасти, часто з цілим списком замовлень від сусідів або колег, а назад привозилося все, починаючи від перцю до в‘яленої риби, від білизни до кахелю, яке перед тим непропорційно відправлялося до Берліна.

Ресторани, особливо в зонах відпочинку, відгороджувалися щитами «Ми вас розмістимо» проти обіднього або вечірнього штурму публіки і породжували розчарування, бо кожен знав, що столики з позначкою «Зарезервовано», які складали мало не половину наявних місць, не обслуговувались. Повари і офіціанти не мали нічого з прибутку, а гості ресторану були ніким іншим як прахачами їжі і напоїв. Деякі, як наприклад, Герр Ларґе з Нового Штреліца, навіки прославився своїм записом в гостьовій книзі: « 125 хвилин чекання на їжу плюс 10 хвилин поїдання рівняється 2 години і 15 хвилин…Браво, продовжуйте в тому ж стилі. Я буду робити вам рекламу далі.»

 

З 1950 року в НДР ніхто не голодував. Зарплата була так розрахована, що її вистачало на основні потреби. Пенсіонери були обмеженіші в плані пенсії. Середній брутто-прибуток «робочого» складав в 1953: 378 марок, 1971: 785 марок, 1989: 1.322 марок на місяць. Середня місячна пенсія складала в 1953: 94 марки, 1971: 210 марок, 1989: 555 марок.

Оплата за житло, енергію, воду і основні продукти споживання субсидіювалися. Лише на продукти харчування держава видала в 1971: 5,5 міліардів марок, 1988: 32 міліардів марок.

Регуляція пропозиції і попиту через ціну протирічила соціалістичному принципу єдиної споживацької ціни. Так багато років поспіль діяла одна стабільна ціна, наприклад, на хліб (50 гр.) – 5 пфенігів (100 гр. – 10 пфенігів). 300 фунтів хліба коштувало 78 пфенігів (хліб із сумішів – 93 пфеніги), незалежно від того, чи це був промисловий хлібний комбінат чи приватний пекар. Люди купували з запасом і годували хлібом курей, кролів і свиней.

Поки молоко, картопля, м‘ясо, овочі і фрукти суттєво субсидіювалися, вартість виробництва покривалася завищеною ціною на певні продукти. Так, вершкове масло коштувало 2,40 марок, 1 кг м‘яса на шнітцель – 10 марок. Для товарів повсякденного вжитку (одяг, товари для дому, прості меблі, знаряддя праці, іграшки, запчастини) мали доволі доступну і стабільну ціну. Жахливо завищені ціни мали імпортні товари (100 гр. шоколаду коштували від 2,80 марок, 125 гр. зерен кави – 7,50–10 марок).

Кавова криза 1977 року призвела до кризи постачання кави – національного напою в НДР. Коли керівництво SED (Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини) виставило в заміну новий продукт – срібну суміш „Silber-Mix“ і золоту суміш „Gold-Mix“ (50 гр. за 3,50 марок) як суррогат з 50 процентів зерен натуральної кави, кави з ячменю, цикорію і полови як розчин, країна опинилася мало не в стані народного повстання. З кавою скінчилося терпіння східно-німецьких громадян відмовляти собі у всьому. Сумнозвісна кавова суміш „Erichs Krönung“ зникла з прилавків магазинів. Керівництво соціалістичної партії було змушеним замість 150 мільйонів марок виділити майже 700 мільйонів марок на імпорт кави в країну.

В тестильній промисловості і виробництві електронних приладів НДР відставала від західних трендів на багато років, а у виробництві автомобілів – на багато десятків років. Приховувалася економічна неспроможність з допомогою завищених цін на «люксусні товари». Так, кольоровий телевізор коштував між 3 500 марок, імпортований з Радянського Союзу, виключно SECAM, тобто НДР-івські програми в кольорі) і 6 800 марок. У випадку машини Wartburg, вона з середини 60-их років у своєму зовнішньому вигляді майже не змінилася, проте піднялася в ціні з 17 тисяч аж до 27 тисяч марок. В сегменті цін на «Люксусні товари» попит був приглушений і одночасно купівельна спроможність виснажила себе.

Задоволеню потреби в продуктах і одязі високої якості (в привабливих обгортках) сприяло рішення Політбюро 1977 року. У всіх великих містах зявилися магазини делікатесів і ексклюзивних товарів. Тепер в країні з низькою зарплатнею кожен міг придбати так звані дозволені товари як-то шоколад „Trumpf“ або взуття „Salamander“.

В малому асортименті в цих магазинах також можна було придбати імпортні товари. Ціни там теж були ексклюзивні. Так одна плитка шоколаду (100 гр.) західної якості коштувала від 5 марок, банка скибочок ананасу (750 мл) – 18 марок, одна пляшка італійського ігристого вина – 15 марок. Одне в‘язане плаття з експортного ассортименту можна було купити за 250 марок і одну модну сорочку за 120 марок.

З прийняттям поправки до закону про валюту в 1974 році, який дозволяв володіння іноземною валютою, в НДР зявилося двокласове суспільство споживачів. Хто володів іноземною валютою, міг так само як і західний турист робити неоподатковані для туристів покупки в «Інтершопах», які можна було знайти і в маленьких містечках. Ассортимент повністю задовольняв потреби споживачів: від золотих виробів, західної електроніки і текстилю до товарів для задоволення, було все. Курс марки на чорному ринку зріс 1:10 і вище. Хто не міг виїхати з країни, реалізовував свою мрію про Захід в напарфумлених блискучих «Інтершопах». Їх обіг зріз від 286 мільйонів валюто-марок в 1974 році до 1 162 міліардів валюто-марок в 1989 році і створив попри всі ідеологічні оговірки незамінне джерело валюти для НДР.

Так само вигідним показав себе подарунковий сервіс Genex, через який західні громадяни (а також НДР-митці і подібні їм, кому дежавний банк НДР частину їх на Заході отриманих доходів виплачував у валюті) могли придбати важкодоступні західні і НДР-товари, починаючи від морозильної камери, автомашини Трабант (черга на яку в часи НДР тривала десять років) до власної квартири. В проміжок часу від 1956 по 1989 рік Genex-товарообіг складав 3,3 міліарда німецьких марок.

Джерела:

  • Rundbrief des Vereins zur Dokumentation der DDR-Alltagskultur, Nummer 10, August 2000, S. 25;
  • Klaus Schroeder, Der SED-Staat, München 1998, S. 521, 526;
  • Stefan Wolle, Die heile Welt der Diktatur, Berlin 1998, S. 76.

 

Залишити відповідь