Автор: Ольга Самборська

Берлін, 4.03.2024

Світлина-темнина військового, життя якого відібрала війна, не новина в наш час. Під ними зазвичай пишуть:» Він віддав життя за Україну». Неправда! Своє життя від нікому і ні за що не віддавав. В нього його нахабно забрала війна. «Холодна і мокра, довга і зла.»- як співав Скрябін. Кожен, хто пішов на війну, хотів жити. Заради миру, свободи і щастя для себе і родини, бо так був вихований, так його сформувало суспільство, родина і близьке оточення. Покоління 80-их і 90-их, і 2000-их сформували Майдани і революції, які розвинули у ньому антитіла безстрашшя. Безстрашшя навіть перед втратою життя. Вони йшли на війну так, як би смерті не існувало, бо замість неї вони бачили лише святу повинність. Все інше другорядне. Святе покоління!

З моменту отримання звістки про смерть Віталія Нєжинського, сина Володимира і Марії Нєжинськиих, моїх родичів по татовій лінії, я втратила спокій. Довго дивилася на світлину-темнину хлопця-красеня, яку приніс фейсбук з підписом «помер від поранень у шпиталі». Я ніколи не бачила Віталія наживо, але відчуття було, що знала його з самого дитинства. Вдивлялася в його молоде обличчя. Військова форма і пасувала, і не пасувала йому одночасно. Я напружувала свій мозок, щоб позбутися почуття дежавю, яке тримало мене в ліщатах розгубленості. Це було відчуття ніби щось знаєш з вічності, з потойбічності, з позабуденності. У мене було переконання, що я знала Віталія як свого батька. І раптом з поміж звивин мого мозку, з архівів моєї збитої в роки пам‘яті, я згадала золотаву рамку на стіні, в яку була вставлена світлина мого батька Володимира Самборського у військовій формі, зробленої за часів його служби в радянській армії – тодішня дворічна повинність для чоловіків. В ті часи портрети членів родини на стінах помешкання слугували більше, аніж імпринтинг (образ, який запам’ятовується дитиною підсвідомо). На інших стінах висіли зарушниковані портрети бабусь і дідусів, яких вже давно не було на цьому світі, але вони продовжували жити серед дітей і онуків.  Почуття приналежності до свого роду виховувалося ненав‘язливо, але поважливо. Ти просто знаєш, що прийшлов в цей світ від когось, кого називають «рід», кожен член якого поважався і ніколи не втрачався. Мабуть звідти в мене потяг до родових досліджень, бо по роду пройшлася політика з війнами, депортаціями як молотило по збіжжю. Колись гілки двох братів Самборських надовго розішлися і лише дивом нещодавно рід знову знайшовся. Завдяки соцмережам вдалося відновити втрачені в повоєнні роки контакти. І прогалини в роках і спілкуванні ніби й не було. Відчуття спільного коріння має неабияку склеюючу силу. Багато жахливих історій вийшло на поверхню. І загибель рідні під час бомбардування нацистами Польщі, і втрати родини у Другій світовій, і безвісти зниклі. Мені здавалося тоді, що місією повоєнного покоління є відновити історію, познайомити з нею наступне покоління. Аж тут це покоління саме стає історією. А ти знову “між” і вже пишеш про наступне покоління як святе.

Я витягнула з архіву світлину батька, яку привезла з собою з України. Далі – брата. Все зійшлося. Подібність у виразі очей, посмішки, погляду. Принаймі для мене ця подібність існує. Вони всі вже в потойбічному світі: мій батько Володимир, мій брат – Віталій, і мій родич Віталій по-батькові Володимирович Нєжинський, якого забрала війна. А ще кілька років тому родина Самборських переживала за іншого Віталіка, сина мого двоюрідного брата Володимира Самборського, який в 2014 році брав участь в військових діях на сході України і важко пораненим повернувся до рідного Миколаєва.

Дивний збіг імен, а може зовсім і не дивний. Відчуття, що існує родова канцелярія, в якої все записано і розраховано. Батьки давали дітям ті самі імена, не знаючи про існування одні одних!

Кожному дається своя доля. Кожному своя порція і радості, і страждань. А коли занадто, то тяжкість переживань бере на себе цілий рід. Я не знаю, як Володимиру і Марії Ніжинським винести важке горе втрати 27 річного сина? Спочатку вимушений виїзд Віталія з родинного гнізда в Криму, захопленому росіянами у 2014 році. Далі налаштування нового життя у близької родини в у Львівській області, де колись знайшла прихисток баба Марія. Також поїздка в Польщу теж до родини, яка там знайшла прихисток після війни, і спроба налаштувати життя там. «Дуже порядний був хлопак.» – схарактеризував Віталія наш спільний родич, у якого проживав Віталій в той час в Польщі. Але напад Росії на Україну змінив плани Віталія і він вирішує свідомо вступити до Збройних Сил України, хоча міг би й залишитися в мирній Польщі. Інакше він, мабуть, і не міг вчинити, бо в 2014 році брав участь в подіях на Майдані. Далі – повернення в Україну, Бахмутський напрямок. 21 листопада 2023 року – важке поранення, знівечене тіло. Київський шпиталь. Чотирнадцять перенесених операцій. 3 березня 2024 року – бій за життя було призупинено. Це був останній бій Віталія Нєжинського.

Людині дається рівно стільки випробувань, скільки вона може витримати. В кожного свій ліміт. Життя цьогобічне змінюється на потойбічне, але залишається життям в роді. Відтепер світлина Віталія Ніжинського займатиме почесне місце в нашому родинному архіві як людини-героя. Для всіх він залишиться одним з нас і житиме далі в поколіннях так само як живуть з нами наші попередники. І прапрадід Андрій, і баба Марія обіймуть онука там, де зустрічають рідню хранителі роду. Скільки житиме рід, стільки живемо ми в ньому і не має йому переводу. Всі ми записані в архівах пам‘яті. Хай ця пам‘ять залишається вічною! В портретах на стіні, в родинних архівах і серцях близьких і далеких, народжених і ще ненароджених. Ніхто просто так не приходить і не відходить. Я ще раз в цьому переконалася. Дай Боже лише сили з вдячністю і покорою прийняти все, що нам приготовлено в цьому світі.