Автор: Ольга Самборська

Берлін, 26.08.2019

У світі всі дороги ведуть до Риму, який проголосив себе релігійним центром християнства або до Єрусалиму – духовного центру провідника християн Ісуса Христа. Інші релігії мають свої Мекки. В Україні всі дороги ведуть до Києва, куди навіть “язик” доведе. В Європі всі цілеспрямовані до Парижу, де намагаються торкнутися таємства любові і від побаченого готові навіть померти. В Німеччині всі дороги поєднанні вузлово з Берліном – містом найглибших сподівань, розчарувань і поновлених ейфорій. В Берліні не має центру, куди б вели всі дороги. Місто Берлін розпорошене на окремі райони (бецірки), а ті в свою чергу на мікрорайоні (кітци). Кожен такий кітц має свій магнетичний центр, куди і ведуть всі місцеві дороги. В східному Берліні всі дороги ведуть до Олександрплятцу з його шпилястою телевізійною вежею, в західному – до Вітенбергплятцу з його еталоном споживацької культури чи безкультур‘я КаДеВе (торгового центру) або до поблизу розпорошених локальних точок забав західного насолодо-насичення плоті, які після об‘єднання Німеччини і відповідно чотиридесятелітнього „сіамського“ Берліну втратили свою привабливість.

 Берлінці в новій об‘єднанній берлінській реальності вибудували нові «мекки». Туристи окуповують музейний острів біля ново-вибудованого палацу Гогенцоллернів, колишніх правителів пруських, яких експерементуюча з соціалізмом історія декваліфікувала в ранг приватних підприємців без права володіння престолом. В гробницях Берлінського Дому покояться рештки тих, які колись вибрали дорогу з тодішнього аахенського владного плато на Берлін, щоб закласти тут новий владний камінь нових пограничних володінь (Марків). Тут, в цій гробниці, закінчились не лише життєві дороги Гогенцоллернів. Тут історія поставила крапку на прусській історії. 

З другого боку річки Шрее, яка артеріального членує Берлін, розмістився новий владний центр – політично-партійний демократично-репрезентативний комплекс будівель з центром – Бундесканцлерамтом. Він теж нагадує острів. На ньому, в бетонно-скляних спорудах, які нагадують комплексні установки пришельців  з інших планет, проводять денний час політичні «пришельці», які вирішують долю міста, до якого вони прилетіли, і країни, яку вони іноді відвідують в час передвиборчої компанії. Сюди дороги не ведуть. Тут глухий кут, тому звідси просто вийдемо. 

Нам туди, де ще ходять прості люди. Це бецірки з найчисельнішим населенням і найнижчим рівнем виживання: Кройцберґ і Нойкьольн. В цих районах великі торгові центри відіграють другорядну роль. Є родини, які ніколи не відвідують такі споживацькі годувальниці. Тут привабливішими є секондхенди, дискаунтні продовольчі магазини або турецькі, арабські, африканські або китайські лавки з завезеними з дотичних країн продуктами, які відповідають споживацьким традиціям мігрантського населення Берліна. 

Іншими дорогами ходять або правильніше їздять на роверах ті, хто не відносить себе до жодного «класу» і етносу. До середнього класу цей фольк (від німецького фольк – народ) не доріс, бо занадто мало заробляє, а з малозабезпеченого вже виріс – бо має руки і ноги, говорить національною мовою без акценту і відповідно має роботу. Те, скільки він отримує за цю роботу, питання другорядне. Головне в Німеччині – не те, скільки людина заробляє, але що працює, не ржавіє і як гвинтик десь треться, старається-стирається, десь платить податки і скидає крихти в пенсійний фонд. За всіма цими ознаками людину можна рахувати за «свою» згідно старих прусських традицій, коли доблесна праця рахувалася національною рисою. 

Щоб заслужити право бути «своїм» у прискіпливого товариства, в якому мав щастя народитись, треба не лише доблесно працювати. Треба ще народити дитину або кілька дітей, знайти ресурси для виховання дитини, знайти місце для догляду за дитиною, коли цього вимагатиме пошук ресурсів, до чого має бути залучена і мати як винуватиця продовження роду. Тож батько і мати кожного дня встають на дорогу за пошуками ресурсів для своєї родини. По дорозі за ресурсами вони відвозять дитину до дитячого садочка, де інші відробляють свої ресурси для своїх родин. Кожного ранку гвинтики-виховательки саджають маленьких пухкеньких малят в дерев‘яний возик (бьолерваген) і везуть дітей до парку на прогулянку. 

Кожного дня я зустрічаю їх на возику по дорозі в парк зі своїм псем. Кожного ранку місце перестрівання з ними інше. Сьогодні я їх зустріла перед дверима їх приватного садочку, який розмістився в квартирі першого поверху одного з старих будинків нашої вулиці. 

Дев‘ята година ранку. Трійко вихователів обступили візок, в якому як каченята гелготіли дітки-однолітки. Їм було по одному рочкові, а можливо навіть і менше. Саме в такому віці батьки «здихуються» своїх «новоприбульців». 

Дітки виглядали як щойно з інкубатора. На всіх були одинакові капелюшки блакитно-квітчастого зразка. Тендітно-ніжні тільця щільно прикривали отруйно-жовтого кольору автодорожні жилети з люмінесцентно-виблискуючими смужками. Зазвичай такі жилети носять асфальтозакладальники як попереджувальний знак посеред інтенсивного автодорожнього руху. Якби діткам замість блакитних капелюшків вдягнути помаранчеві каски асфальтозакладальників, то виглядало би правдоподібно, що малюки годувальної групи дитячого садка Кройцберга вирушають на асфальтування місцевих покоцаних німецькою автоіндустрією доріг в супроводі трьох вихователів. 

Ця автодорожня команда проте ніяк не могла зрушити з місця. Одне з «асфальтозакладальників» привертало на себе увагу більше за інших. Дитина голосно плакала, розтираючи по зчервонілому обличчі струмки сліз. «Мамі! Мамі!» – чувся речитатив з-під блакитно-квітчастого капелюшка. Мами поблизу не було. Старшого віку вихователька намагалася вмовити дитину перестати плакати. Вона настирливо тулила дитині-плаксі до рота банан. Дитина пручалася і випльовувала штучного банана-кляпа. 

Моя увага довго не могла зупинитися на дитинчаткові, бо її відволікали незвичні подразники: взуті на босу ногу зимові чобітки вихотельки, коли на вулиці 35 градусів, її засмалене солярне обличчя (а може клала вона роками асфальт?). 

Коли я зі псем вже майже вирівнялася з візком діточок в автодорожніх жилетах, то почула і голос виховательки. Він був хриплуватий, такий, яким говорять прогорілі в життєвих задоволеннях адепти. «Подивися, який песик!» – намагалася вона відвернути увагу дитини, що кликала на неприсутню маму. Дитині ж було абсолютно рівно-планово, який пес зараз проходить повз неї, яким голосом говорить вихователька, якого кольору в неї обличчя і чи на босу ногу вдягнути зимові черевики в літну погоду і чому вони вдягнуті. Дитину цікавило лише одне: «Де її мама і чому вона не поруч?!». Мами поруч не було. Дитина все сильніше натягувала струни своєї нервової системи, ставала голоснішою і настирливішою. 

Вихователька швидше за все не здогадувалась, що дитині в цей час було боляче. Свій біль вона сигналізувала навколишньому світові. Цей світ її не чув. Дитині сунули в рота банана-кляпа, її увагу відвертали песиком. Дитина плакатиме стільки, скільки витримають її нервові струни, на яких закручений біль від розлучення з мамою. Дитина інтуїтивно відчуває, що їй бути в маминому затишку принаймні ще кілька років, яких у неї відібрали. Дитина підсвідомо відчуває відключення від системи самозбереження і сигналізувала збудженням нервової системи про небезпеку для себе. Без тепла, без материнської любові її дитячо-маляча система приречена на смерть. Струни її нервової системи в найвищому напруженні. Скоро вони порвуться. Система емоційної інтелігенції, життєрадісності відключиться, бо дитина вже не зможе витримати біль розлучення. Але дитина не вмре фізично. Природна інтелігенція введе її в стан розщепленої психіки, в якому притупиться дитяча біль. Нервова система відключить деякі життєво важливі функції: прифронтальні півкулі перестанують формуватися. Дитина ніколи не дізнається, що таке співчуття і справжнє кохання. Відтепер вона імітуватиме любов, радість і щирість. Це буде її ціною за те, що природа залишила її живою умовах відсутності люблячих батьків. Вона стане зомбі. І вже за кілька десятків років вона сама стане такою мамою, яка породивши дитину, поспішить віднести її до садочка. А можливо те саме колись зробила її бабуся, відлучивши її матір ранесенько від грудей або навіть ніколи до цих грудей долучала? 

Колись давним-давно забракло любові на землі. Можливо це сталося тоді, коли стало забагато грошей в людей. Саме тоді народилася психологічна травма. Вона породила іншу психологічну травму, а та наступну і так триває до сьогодні. З недолюблених, рано відлучених від грудей, від материнсько-батьківського тіла дітей виростають недолюблені батьки, які не люблять своїх дітей, але дуже люблять гроші і фінансову незалежність. Їх нервові системи працюють в режимі мінімального емоційного напруження, бо на більше вони не здатні. Емоційні «мертвяки» здатні на великі кар‘єрні досягнення. Їм не заважає жодна емоція, яка зазвичай є досить енергомісткою. Вони енергетично високо-ефіціентні. Їм не загрожує самоспалення в родині і на роботі. Вони є тим мутантом, за рахунок якого функціонує сучасна загально планетна людська матриця з її вимогами до максимальної віддачі на виробництвах і в сервісах і мінімальним інвестуванням в матрицю родини, яку замінила матриця дитсадків, виховальних закладів і доглядальниць за дітьми. Останні одягають на пів-метрові тільця автодорожні жилети і вивозять їх на дорогу до парку. Дякувати, що хоч так і що не дають до рук черпачки і примушують закладати асфальт. Вони це робитимуть трохи пізніше, вимощуючи дороги до Риму, Єрусалиму, до Києва, до Парижу і до Берліна. Тоді, коли їх діточок возитимуть у возиках і в автодорожніх жилетах до парку і коли ті рватимуть свої нервові струни: «Мамі! Мамі!», бо колись забракло любові на землі. По неї, по любов, вони поїдуть до Парижу, але не зможуть за неї вмерти, так і не пізнавши її, бо вони вже мертві емоційні розвузлені зомбі-“метрвяки”, умертвлені своїми батьками, заживо закопані в світ, всі дороги якого ведуть до Риму, Парижу, Києва і Берліну або в глухий кут нелюбові і крику від болі в автодорожньому жилеті.