«Ахала-мала-хала-мала-ахала-мала!»

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 3.11.2019

Три зупинки міським автобусом зазвичай тривають три хвилини. Звичний маршрут. Звичні будні. Звично – це коли жовтий автобус зазвичай переповнений берлінськими іноземцями, їх дружинами – туркенями і арабками. А ще автобус переповнений дитячими колясками, бо стрімко зростаюче населення Берліна знаходиться не стільки в офісах старт-апів, але в дитсадках і рахується не стільки за реєстрами фірм, скільки за списками виплат на дітей турецьких і арабських родин родинними касами центрів зайнятості. 

Від зупинки до зупинки цівки турецько-арабських родин створюють мультикультурні візерунки Берліна-Кройцберга подібно до того, як скляні камінчики перебудовуються у трубі дитячого калейдоскопу. Якщо уважно примружитися як це роблять, зазираючи в око калейдоскопу, то перед очима розгорнеться незвичної різноманітності етнічна картина цього мультинаціонального району Берліна. Але чи не найчіткіше її бачити в жовтому автобусі 41-го маршруту від Сонненалле до Урбаннштрасе, вулицях з найскупкованішим арабо-турецьким елементом. 

Тож три зупинки жовтим автобусом. Іноді запитую себе, чому в моєму житті найцікавіші маршрути були саме в жовтому автобусі. Колись в студентські роки жовтим був 38-ий маршрут від студентського гуртожитка вулиці Ломоносова до червоного корпусу київського університету. Мультинаціональне студентське начиння автобуса, набите як фарширований перець до шпаринок, було незабутнім досвідченням у моєму житті. Психологи кажуть: що глибоко пережив один раз, переслідуватиме тебе все життя. Тож маю знову жовтий автобус, набитий як фарширований перець. Так само як і в студентські роки, скупчення бажаючих потрапити в автобус заносить мене всередину салону. Так само, як і в студентські роки, водій не може закрити автобус. Так само, як і колись, водій мусить говорити з аморфною публікою, щоб допомогти їй набрати форми прямокутного автобуса і в цій новій для маси формі посунутися далі вулицями Берліна. 

Мені подобалися ці розмови-перемови водія 38 автобусу, які швидше виглядали як соло одинокого комедіянта перед стихійною публікою. Щаслива та публіка, якій дістався водій з добрим почуттям гумору і нещасна, коли водій ненавидить її. Саме такою нещасною частинкою публіки почувалася я в берлінському маршруті. Водій не хотів зачиняти складної конструкції двері. З його ораторського пульту неслися вигуки незрозумілого моїм вухам змісту. Зрозуміло було одне: я або хтось інший робить щось не так. «Ахала-мала-хала-мала-ахала-мала!» – долітало до мене послання водія, яке мій мовний центр не міг розшифрувати. Не приховую роздратування, бо на мене скеровані погляди оточуючих, які видно теж не розуміють «Ахала-мала-хала-мала-ахала-мала!», але підсвідомо відчувають, що йдеться про двері і тих, хто перед ними стоїть. 

«Іх ферштеє ніхтс!» – кричу у відповідь на шифровку водія і намагаюся розглянути його візуально, щоб бодай зрозуміти мову його жестів. За кермом сидить імпульсивне тіло, яке не резонує з темно-синім одягом водія берлінського публічного транспорту. Таких психованих водіїв я ще не зустрічала в своїй двадцятирічній практиці пересування Берліном багатоколесним, хоча я вже знаю, що коли араб на мій погляд кричить, то насправді він просто так говорить. Сусід по салонному простору з триденною щетинною турок посміхається в мій бік: «Він кричить арабською.»  Турок певно розумів «Ахала-мала-хала-мала-ахала-мала!», бо сказав, що йдеться не про мене, але про іншу особу, яка сумкою ніби загородила якийсь складний механізм дверей і той не спрацьовує. Особа, сумка якої заблокувала автобусну технологію, теж не розуміла «Ахала-мала-хала-мала-ахала-мала!» водія. В салоні автобуса вже відбувалася ціла конференція з багатьма учасниками: оратором-водієм, аудиторією, яка його не розуміла і технологією машини, яка не розуміла тих, для кого працювала. Двері не зачинялися. 

Водій не припиняв волати арабською. Я почувалася в арабській країні в арабському автобусі з арабськими жінками в бурках. Я зустрічалася поглядом з їх покірними чорними очима, смакувала їх вдалий макіяж і стильні арабські роби, вичурність моделяжу на їх руках і доглянутість їх дітей. Лише в такому «арабському» автобусі мої очі могли відпочити від берлінсько-великоміської нежіночості урбанно-жіночої складової міста, від болючого споглядання їх закудлатених нечесаних дітей, які про смак в одязі дізнаються пізніше з модних часописів, а може й ніколи про це не дізнаються. 

Я внутрішньо заздрю арабам, бо вони мабуть теж почуваються як вдома, в своїх арабських країнах. Як би мені хотілося почути зараз українську від водія автобуса. Погодилася навіть би і на матюки. Можливо і таке станеться, коли українці остаточно переселеться зі своєї материкової країни і заповнять робочі місця «безробітної» Європи. Кількість українців на берлінських вулицях помітно зросла, хоча з арабами їм не конкурувати. 

«Ахтунґ, дер нехсте штаціон…» – вдерлося в арабський салон автобуса. Я зрозуміла, що я таки в Берліні, в Німеччині. Водій смикнув автобуса і рушив далі в напрямку Гауптбангофф (залізничний вокзал), туди куди і звідки хто куди їде і звідки приїжджає – вже не розібрати, як і не розібрати де Німеччина, де араби, де турки і де українці. Берлін все більше стає подібним Вавилону. Принаймі таким я його побачила, коли їхала свої три зупинки міським автобусом.

Залишити відповідь