Автор: Ольга Самборська

Берлін, 4.02.2024

Її від натовпу відрізняв нетиповий головний убір. Вірніше два головних убори. Вродливе обличчя обрамляла щільно прикладена навколо нього чорна як смола арабська хустка. А голову утепляла щільно натягнута в‘язана зимова шапка кольору карамелі або верблюда-камеля. Така собі арабсько- європейська мода, яка добре вписується в берлінський мігрантсько-німецький колаж традиційних і нетрадиційних виглядів-аутфітів. Її трохи, на перший погляд, нездалий образ з двома головними уборами підкреслював природну арабську красу. Чорні виразні очі зі світлом відкритості до світу завершували контраст обличчя, який вже вималювала чорна хустка – ознака вірності ісламу. А в‘язана шапка ставила крапку на образі, виказуючи перебування арабки в холодному світі європейців. Світло очей кидало тінь на її обличчя з відбитком смутку на ньому. Такий образ нагадував мені вже раніше бачені обличчя прибулих в Німеччину біженців з теплих країв Африки, зимовий одяг яких ніяк не сідав на їх звиклу до цілорічного сонця статуру. На обличчі жінки можна було прочитати не лише кліматичний дискомфорт. Її мучила якась глибока проблема, яку вона приховувала під двома головними вборами. Напружені м‘язи обличчя здавалися брамою для будь-кого, хто хотів би наблизитися ближче до її особи. Я все ж наважилася постукати до неї. Моє тепле звертання до неї вмить розчепило скрижалі замкненості. Жінка заговорила. Інас. Таким було її ім‘я. А ось її історія.

Інас – сирійка і глибока вірянка ісламу. Шість років тому вона з чоловіком і двома маленькими дітьми на руках подолали страшний пішо-малосудновий шлях з бомбардованої Сирії через море і Туреччину до Німеччини. Цей шлях був сповнений неабияких труднощів і небезпек. Коли вона розповідала мені його деталі, мені здавалося, що йдеться про наукову експедицію з перевезення агресивних шимпанзе до Європи. Всю багатомісячну дорогу Інас тримала молодшу десятикілограмову дитину прив‘язаною на собі, а чоловік ніс на руках старшу кількарічну дочку. Це був вимушений захід безпеки, тому що в будь-яку хвилину недоглянутості дитину могли викрасти, після чого її вже ніхто б не побачив. Я в шоку запитала про намір грабіжників дітей, а подумки згадувала, що на таке здатні бездітні горили, які відбирають гориленят в інших самітних самок згідно з їх тваринних правил. В групі біженців не було взагалі ніяких правил, довідалася я. Там панував дикий закон виживання. Дитину могли забрати, щоб продати або на органи, або просто в рабство, часто сексуальне. І це 21 століття! Дика війна як зловіща комета тягне за собою шлейф зла і нелюдськості. Так в боротьбі за виживання Інас з чоловіком Мухамедом і двома дітьми провели три місяці. Спали просто неба, прикривали дітей теплом своїх сердець з надією вирватися з сирійського Аргамедону. Два рази купувати невеличкі намети для дітей, щоб прикрити їх від нічної студи. Два рази ці намети в них викрадали й діти знову залишалися просто неба. Так з горем навпіл подолали вони тернистий шлях з Сирії до Німеччини. Єдине, що не очікувала Інас, що випробування на її шляху цим не закінчаться.

Берлін прийняв біженців у свої холодні обійми. Некомфортна квартира зі злими сусідами на сходовому майданчику, мовні курси і подальша боротьба за виживання вже в суспільстві цивілізованих шимпанзе. Але все пізнається в порівнянні, тому ці німецькі столичні випробування здавалися Інас щастям з порівнянні з пережитим. Вдома, в невеличкому сирійському містечку, залишилися похилого віку батьки. Вони не хотіли залишати домівку. Пошкодження в будинку після бомбардування здавалися незначними в порівнянні з тими, хто втратив все. Батьки бажали вмерти на рідній хоч і скривавленій війною землі. Інас важко було прийняти їх рішення, але вона усвідомлювала, що подолати шлях втікача батьками було їм не під силу. І змирилася з даністю думати про батьків кожного дня і допомагати їм фінансово. Єдине, що червоточила болісна думка, що її діти не знатимуть дідуся і бабусю, а ті не бавитимуть онуків. Тішилася лише думкою, що батько дітей поруч. Та і ця втіха була короткотривалою. Батько дітей Мухамед вже готував несподіванку.

Трохи історії їхнього кохання і шлюбу. Інес познайомилася з Мохамедом ще до війни. Вона тоді працювала в одному бюро. Він був підприємцем, розлученим. З першою дружиною в нього вже було п‘ятеро дітей. Щось не склалося і вони розлучилися. Батько піклувався про дітей. Пізніше одружився з набагато молодшою від нього Інас. Незабаром з‘явилося двійко дітей: дівчинка і хлопчик. Потім – війна, біженство і Берлін. І в батька з‘являється план – забрати до себе своїх дітей з минулого шлюбу. Насправді цей план має дві частини. Перша – забрати спочатку дітей, про що він повідомляє Інас. Та звісно з розумінням ставиться до бажання чоловіка. Вже за деякий час в їх берлінській орендованій квартирі з‘являється п‘ятеро дітей Мухамеда. Так команда з дев‘яти зведених дітей з обох родин чоловіка в призначеній для малої родини квартирі починає своє життя бджолиного рою. Для Інас – неабияке навантаження. Чоловік піклується про наявність грошей, Інас – про господарство. Виплати німецької держави на сімох дітей дозволяють зводити кінці з кінцями. І цей рій-рай могла б пережити-прожити Інас з коханим чоловіком, якби не несподівана новина – до Німеччини прибуває колишня дружина Мухамеда. Це була друга частина плану сирійського чоловіка. Спочатку до Франкфурту-на-Майні, а пізніше перебирається до Берліна колишня дружина.

Тісно стало Інас не лише в її переповненій дітьми квартирі. Тісно стало їй в стосунках з Мухамедом, який став надовго зникати з їх особистого життя. Коли Інас довідалась про його стосунки з колишньою дружиною, рішення про розлучення прийшло миттєво. Згідно Корану і слів Інас чоловік не може мати дві дружини одночасно. Мухамед, світський коранопоклонник, вважав по-іншому. Йому видавалося, що дві дружини за наявності його фінансової спроможності, не такий вже й гріх. Дітей він любив всіх однаково і ніс відповідальність за всіх так само. Ролям дружин в цій системі на чоловічу макітру надано небагато місця. Так само мало місця як і жіночій красі в чорній хустці для світу. Інас наполягла на виселенні п’ятьох дітей Мухамеда до колишньої дружини-матері і виселенні чоловіка з квартири. Вона залишилася наодинці з двома власними дітьми і Кораном. Її ще слабенька німецька, заплутана в темпераменті сильної жінки, говорила про те, що вона поступово сама стане на ноги, хоча пройде ще багато часу, поки вирівняється її душа з несправедливостями війни і зради. Затверділість м‘язів на її засмаглому арабською обличчі стримувала Інас від афекту. Що стримує жінку незалежно від національності від болісного крику, який би міг розірвати на клаптики все зло світу? Цим запитанням завершилася моя розмова з Інас.

Наступного дня, перебуваючи в справах в місті, я в натовпі зачепилася поглядом за чорну хустку. Це було арабська жінка. Я бачила її профіль. Так само як і в Інас смолисто-чорна хустка обрамлювала засмагле на пустельному сонці обличчя. «Інас?»- подумала я. В‘язаної карамельного-камельного кольору шапки проте не було. Я намагалася змінити своє місцеположення, щоб пригледітися до обличчя в обрамлені хустки. Жінка мабуть відчула на собі мою зацікавленість в її особі. Вона повернулася до мене своє обличчя. «Яка подібність в рисах обличчя сирійок!» – подумала я, але це була не Інас. На обличчі була інша тінь. Інші скуті в напружені м‘язи. І крик теж був, такий нечутний, який розуміють лише жінки, зраджені війною і чоловіками. Жінка щезла в натовпі традиційних і нетрадиційних головних вборів берлінців, а з нею там загубилася історія Інес та її землячки, історію якої я не ще не записала.