Велобан.

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 27.07.2018

Велобан.

Чим відома Німеччина? Своїми швидкісними автобанами. Всі знають, що на них не має обмежень швидкості. Німецькі автобани досконалі як дошки для труни. Не одного вони винесли на той світ. Не одного травмували. Проте свій славний єдино-європейський імідж неперевершеної досконалості тримають як грецькі архітектурні боги, які підпирають німецькі фасади і ніколи не здають своїх позицій. Я ж хочу розповісти про інший бан (Bahn з німецької означає дорогу, колію, потяг, трамвай тощо), про велобан.

Велобан або велосипедний бан відрізняється від велосипедної доріжки так само, як звичайна автодорога відрізняється від автобану – швидкістю. Не велобанах не має ліміту швидкості. Та і на німецьких велодоріжках ліміту швидкості теж не має, бо її там ніхто ніколи не встановлював. Різниця лише в тому, що велодоріжки мають чітко відведені межі. Вони протягнуті як правило вздовж міських автомагістралей, мають свої марковані лінії і розроблені карти слідування ними, якими користуються аплікації мобільних ґаджетів.

Велобани ж виникають спонтанно там, де є для них простір. Іноді велодоріжки можуть перетворитися на велобан, якщо вони пролягають вздовж основних вулиць на роботу, в університет або в школу. Вони можуть раптово закінчитися в одному місці, бо будівельники їх далі з тих чи інших причин не протягнули. Тоді німецький велосипедист, який постійно від когось і кудись поспішає, виходить у відкритий простір. З фірмовою каскою на голові (німці історично люблять каски, починаючи від кайзерівських хаубе (die Haube – каска, покриття для голови) і закінчуючи шльомуванням всіх і вся на двоколісних засобах пересування.

Але більше касок і шлемів німець любить швидкість. Його несе як фанеру над Парижем. З витріщеними на всі боки очима і напруженим до максимуму тілом ці фанери літають між автострадами і пішохідними доріжками і є невідємною частиною німецького міського мурашника. В цьому мурашнику вже досконало розподілено. Кожен мураха вже від народження знає, що має працювати. В школі його привчать до шаленого ритму мурашника. Дітлах-мураха вже з трьох місяців знатиме, що протягом дня на нього чекатиме відсідник-садочок, бо мама і тато – мурахи мають працювати. З шести років він примірятиме на себе робочий ритм, коли вставатиме о шостій ранку разом з батьками і шліфуватиме свої біоритми під ритми німецьких підриємств, офісів, фабрик, бо мурашникова школа починається вже о восьмій ранку. Цей стабільний час для всіх без виключення школярів було запроваджено ще з часів Бісмарка, колишнього першого канцлера Німеччини часів Вільгельма Другого наприкінці 19 століття. Тоді, коли Німеччина лише спиналася на індустріальні ходулі, до міст прибула маса родин з дітьми. Прибулим обіцяли працю на фабриках і заводах. Для дітей почали розвивати шкільку систему. З метою заощадження світла було встановлено починати заняття в тоді початкових школах вдосвіта. Заощадження свічок, а пізніше і електричного світла глибоко вкорінене в Німеччині. Власне ця країна була першою, яка ініціювала і запровадила перехід на літній час, від якого ніяк не може здихатися Європа.

Європа Європою, але німецький ритм, німецький імпульс і пульс не змінять ніякі закони і вказівки зверху, ні з Європейського Союзу, ні з космосу. Велобани тому перший доказ.

Сполучення між двома великими автострадами берлінського Кройцберга, Колумбіадамм і Гасенгайде штрассе, проходить крізь парк Гасенгайде. Колумбіадамм – на верху, Газенгайде штрасе – в долині. З верху можна з‘їхати вниз, користуючись прямою як нитка Оракула дорогою, яка розтинає парк на дві частини. Одна частина – розлога і покладиста, з розпростертими поміж старих дубів полянами, інша – шпиляста, з пагорбом, під яким сховане сміття зруйнованого в 1945 році Берліна. Дві такі різні частини парку зшиті разом дорогою шириною в 5 метрів. Аккуратно заасфальтована поверхня, обрамлена з обох боків зеленим килимом парку, запрошує до парку відпочиваючих, собак на вигулі, охочих проїхатися на скейтбордах, дітлахів на їх швидкісних двоколісниках і просто велосипедистів на прогулянці.

Останнім часом цей шов між двома частинами парку став непрохідним. Особливо в ранній час, між шостою і восьмою годиною ранку, спокійно пройти головною магістряллю, яка сполучує Колумбіадамм і Гасенгайде штрассе, стало не можливо. Зверху вниз зі швидкістю гірського потоку несуться велосипедисти різного калібру. В своїй більшості це молоді чоловіки і жінки, спортивно вдягнуті, з рюкзаками за плечима, навушниками у вухах і касками на голові. Унісексові каски і одяг маскують стать велосипедиста. Чоловіка можна визначити за бородою, які останнім часом стали носити всі трендові берлінці чоловічої статті. Вже і салафіста від трендиста не відрізниш. Жінку можна впізнати хіба за задертою догори спідницею, пожовканого сукнею або зкомканою як попало зачіскою.

Життя велобанівця – це суцільний стресс. На своїх конях-велосипедах рано-вранці вони скачуть на робочі місця, долаючи кілометрові відстані між районами, де вони відносно дешево знімають житло, і районами свого працевлаштування. Одні таким чином економлять на проїзді в громадському транспорті, бо щоденний проїзд в берлінському транспорті, помножений на місяць, коштує біля 80 Євро (вартість проїздного квитка). Інші – заощаджуть на утриманні автомобіля. Якщо скласти вартість автомашини від 5 тисяч Євро і додати всі страховки і розходи на її утримування, то володіння машиною для молодої людини є доволі дорогим задоволенням. Якщо молода особа отримує в місяць навіть по максимуму 2 тисячі Євро, то тільки половину цієї суми вона видає на оплату квартири і комунальних послуг. Інша левова частина йде на продукти харчування, одяг, розваги. При цьому варто не забувати, що кожного місяця або поквартально потрібно оплачувати внески в різні страхувальні компанії як-то медична страховка (200 Євро), страховка життя, страховка помешкання, страховка на випадок юридичних колізій, страховка на пса (якщо хто є власником чотиролапого) і купа інших страховок, які забезпечують німцю іллюзію безтурботного життя сьогодні і завтра.

Тож рулює велобанець, щоб вирулити в житті і залишитися цілим: не стати боржником у банку, у власників помешкання, у держави, яка кожного року стягує 19 процентні податків з доходів працюючої особи. Банкрот або інзолвенція – це найгірше, що може статися німцю. Відсиджувати заборговане у в‘язниці не хоче ніхто. Залишатися в ритмі, в пульсі – є імпульсом, який штовхає до виживання, на двоколісного металевого коня в погоні за чимось, чого ніколи не можливо досягнути, до іллюзії забезпеченого життя в забезпеченій країні, в якій земля втікає під ногами.

В погоні за іллюзією життя без ліміту швидкості основним швом-велобаном парку Газенгайде женуться велобанівці. Я зі своїм поважним псем-кавказцем і українським трохи сповільненим темпом руху не вписують в ритм велосипедного потоку. Мушу збочувати і давати дорогу шаленим ранковим велосипедистам. «Куди несешся, Німеччино? «– кожного ранку кричу їм вдогін. Але хто мене чує? У всіх навушники на вухах. І каски.

Залишити відповідь