Про Ганса, Івановича, корупцію та ідилію життя у Львові.

Автор: Ольга Самборська

7 листопада 2018 року

В кожній країні є бодай один куточок, на який не падає світло політиків так, як воно падає на інші. В тиші, поза прожекторами медійний камер, живе північно-східна Німеччина з географічним позначенням Мекленбурґ-Ворпоммерн. Так само приховано, в тіні політичних катаклізмів, живуть мекленбуржці-ворпоменці, колишні дедеерівці або ще далі історично мекленбуржці і померанці, а ще далі рани, украни, венеди або слов’яни.

Сьогодні вже ніхто точно не може визначити достеменне походження місцевого населенння в дельті торгового шляху «із варягів в греки», колишньої слов»янської столиці Аркони, що на острові Рюґен, великих і малих князівських курганів-валів. Спокійні, врівноважені, зі слов»янським характером і заокругленими формами обличчя і тіла мекленбуржці-померанці непереймаються своєю другорядністю в німецькому соціумі так, як це роблять їх родичі на півдні країни баварці. Вони не претендують на відокремлення від країни і на статус самостійної землі. Їм не має чим хизуватися. Заробляє мешканець Мекленбург-Ворпомен значно менше, аніж його західний родич, якому пощастило успадковати капітал колишньої Бундес Републік Дойчланд. Останній сплачує спеціальний податок, соліґельд, для підтримки захирілої економіки колишніх дедеерівських земель, щоб східний родич зміг вижити і підтримувати цілістність об’єднаної Федеративної Республіки Німеччини.

А виживати в нових умовах після об»єднання двох в діаметрально-протилежних політичних системах розвинутих частин важко. Велика частина населення звільнених від соціалізму територій відразу емігрувала на західні території, де були робочі місця і відповідно більша зарплатня. Великі підприємства поволі позакривалися за відсутності інвестицій. Рівень безробіття зріс в рази. І лише туристична ланка економіки, в яку входять численні курорти на північному морському побережжі, не дає цьому реґіону остаточно загнутися.

Ті, хто залишився, не емігрував, імігрували у власний світ залишенців. Вони відразу впадають в око приїжджій людині, туристу, подорожуючому. Вони відрізняють особливим залишеницьким виглядом і таким же залишеницьким способом життя. Їх залишила, зрадила  їх система – колишній монолітний соціалізм з видами на комунізм. Їх  політичний еґрегор Комунізм, якому вони «молилися» і якому обіцяли вірне служіння за моральним кодексом комуніста, був переможений іншим потужнішим еґреґором Капіталу, який не керується жодними моральними кодексами і пропонує вільний стиль життя, не захищає і не піднімає в дусі, але пропонує просту схему свободи через володіння матеріальними і грошовими засобами для її реалізації. Тож рівень нової свободи залишенців став вимірятися виключно можливістю заробити гроші і піднятися до рівня володіння новою свободою, про яку так довго мріялося в часі дедеерівської несвободи. Для багатьох залишенців досягнення такого рівня стало неможливим. Вони відтягнулися в тили, які залишилися після падіння дедеерівської системи – дачі.

Дача або німецькою хютте, хатина з невеликою присадибною ділянкою для вирощування овочів і кількома овочевими деревами є невід»ємним атрибутом залишенця. Свого часу він отримав таку ділянку, бо вірно служив системі. Тут він міг згадати про свої людські потреби у відпочинку, контакті з природою, проводжені часу з родиною. По-сусідству він мав таких самих дачників-гвинтиків системи, які розгвинчувались на вихідних, що з понеділка знову дати себе закрутити на виробництвах і бюрах. Поки механізм системи крутився налагоджено і справно, гвинтики почувалися стабільно. Як механізм системи дав збої і з понеділка гвинтику вже не було куди йти, він залишився жити на дачі, розгвинчений,  став ржавіти від відчуття непотрібності, зчищати іржу алкоголем або загвинчувати себе в землю, обробляючи зранку до вечора 50 квадратних метрів землів вздовж і впоперек, зранку до вечора, і кожного дня.

Коли зима сковувала земляний покрив і гвинтик вже не міг вгвинтитися у звиклий режим самореалізації на дачі, він відтягувався у свою міську квартиру дедеерівського зразка панельного блоку – берлоги, де він споживав продукти своєї роботи на грядках: численні закрутки з ікри, помідорів, повидла, джемів та іншої смакоти, яку можна було вже купити в супермаркеті і у свіжому вигляді, але не в смаковому варіанті, який відповідав вкладеній у продукт енергії. Смакував і чекав приходу тепла, щоб знову загвинтитись в землю, в робою, не почуватися залишенцем, забутим, покинутим.

Я зустріла і познайомилась збігом обстивин з багатьма такими гвинтиками колишнього дедеерівського мекленбург-ворпоменського дачного міста залишенців. Я познайомлю вас з кожним з ним, розповім про їх універсум і про їх стратегія виживання залишенця системи. Знайомтесь.

Ганс.

Він найбільше зі всіх мешканців дачного села на замуленому Грайсфальдському дні, який розділяє Німеччину, її острів Рюґен і Данію, наближений до України і українців. Та і схожий він всім своїм нутром, хоча тілом мабуть ще більше, дещо на українців. Округлі форми, круглі очі, добра відкрита душа, вмілі руки і схильність до випивки у великих дозах.

А ще Ганс має добрий знайомих в Україні, зокрема у Львові, куди він частенько навідується. В своєму рідному Грайсфальді, університетському місті на півночі Німеччини, Ганс спонсорує спортивний клуб для людей з фізичними вадами. Коли учасники клубу були на змаганнях у Львові, куди їх возив Ганс, у нього як це часто стається, з‘явилося баагато нових знайомих. Серед них і самий крутий представник української нації – місцевий шеф поліції. Через нього він пізнав українську постмайданівську культуру, традиції, хватки і стиль життя на верхах і внизу.

Ганс вже багато років поспіль відвідує дачу друга-поліцейського. Багатий на рибу ставок пообік вілли, розлогий сад, шашликова ідилія – все це Ганс випробував під час своєї гостьовою місії.

Шеф місцевої поліції, якого Ганс називав Іванович, бо не міг виговорити ні першого, ні останнього його імені, зупинившись на середнього побатьківському, не приховував перед Гансом жодних деталей свого поліцейсько-корупційного буття. Він навіть більше того посвятив його у всі ньюанси свого поліцейського «бізнесу». Ганс знав, що все, що Іванович збудував для себе у формі вілли і навколо неї, потрапило до нього з камазів, які доставляли будматеріали до стадіону поруч з віллою під час підготовки до Євро-2012. Матеріал перед вїз‘дом до стадіону зупинявся на вулиці перед стадіоном і продавався спочатку місцевим жителям за доступною ціною. Залишки доставлялися на стадіон. Щоб не бачити цього неподобства, поліцейський шеф перелаштувався на будівництво власної вілли  з камазів, тобто з бюджету Євро-2012, і тим самим поміг не лише собі, а багатьом львів‘янам з будматеріалами. Неображеними залишилися і водії-перепродавачі європейського футбольного проекту.

Ображеними були лише ті, кому нічого з того не дісталося. Ганс вже давно помітив, що кожного року він приїжджає і помічає таку картину: будинки навколо вілли Івановича будуються довго, роками. Кожного року – нова ступінь у будівництві. Він запитав Івановича:» Чому так довго йде будівництво?» У відповідь почув: « В українців не має грошей на ціле будівництво відразу, тому будують вони крок за кроком по мірі заробляння грошей. До цього додається ще такий факт, що з недобудованого будинку крадеться багато, тому поки дійде будівництво до кінця, половину розкрадається.» Для німця, навіть бідного, таке пояснення є лише приводом для сміху.

Ганс пишається своїм українським другом-корупціонером, бо там, в його царстві, він почувається як в раю. В його залишенецькому дачному городі таких забаганок не багато. Колишній дедеерівський будиночок-дача складає не багато-не мало за німецькими стандартами приблизно 15 квадратних метрів. Одна кімнатка, душ на 5 літрів, невеличка кухня. На ділянці кілька дерев, три на три метри землі для вирощування городини і затишний куточок для багаття. Рибу ловити Ганс ходить на Грайсфальдське дно, де з такими самими як він в складчину користується моторкою. А ще в нього є мала дедеерівська квартира, яку він знімає за 400 Євро в місяць і якою майже не користується, бо весь свій час проводить або в бюро своєї захудалої фірми або на дачі. Колись він мав власний будинок, який вибудував власними руками, цеглинка за цеглинкою, віконце за віконцем. Його колишня дружина виперла його з нього, коли будівництво будинку завершилося. Ганс, довірливий як слов»янин і обачливий як німець, свого часу не вніс свого імені до будинкової книги, бо боявся, що коли його власна фірма зазнає банкроту, йому доведеться сплачувати борги будинком. Цим і скористалася подруга, на якій був записаний будинок, і помінявши замок, виставила Ганса за двері.

З того часу Ганс більше почав заглядати в чарку. Справи у його фірми погіршились. Він часто змінював подруг, але вже на жодній не зупинявся надовго. Він знайшов собі дачу для аренди, в яку став вкладати душу і сили. Коли йому все набридало, він сідав в машину і їхав до Львова, де почував себе людиною в царстві друга поліцейського, корупціонера і шефа місцевої поліції. Не залишенцем, не гвинтиком, а великим гостем у великого хазяїна – шефа місцевої поліції Івановича, який тримає у міцній хватці всю йому підконтрольну територію.

Іванович нічого не вміє робити своїми руками, але він вміє керувати і володорювати. Ганс вміє все робити, але нічого не може втримати. Івановичу не потрібна Німеччина. Але Гансу потрібна Україна. Німеччина не сприймає корупцію. А німець користується її плодами в Україні. Звичайний мекленбуржський померанець Ганс, з округлими формами і слов‘янською душею, знайшов себе в Україні, але завжди повертається назад, на свою 15-метрову дачу з кількома деревами і затишним куточком для шашликів, де він час від часу влаштовує вечірки в пам‘ять старих дедеерівських свят як-то свято Нептуна для місцевих дітей або просто шашлики для друзів і сусідів по дачі. Там я почула цю захоплюючу історію від нього про Івановича, корупцію і ідилію життя у Львові. Історія німця про Україну – країну мого народження.

 

Залишити відповідь