Про буру шубку.

Автор: Ольга Самборська, Берлін

10.06.2018

Якщо берлінський парк Газенгайде може мати візитівку, то нею може бути білочка. Ця тварина суверенно займає життєвий простір парку і поміж численного птацтва, тварин з різних континентів в загородях паркового звіринця і псів-на-вигулі рахується чи не найбільшою атракцією. Їй належать розлогі крони дубів, кленів, поодиноких сосен і ялиць. Ліщина, яка підпирає верхній листяний ярус, дає білці поживу горішками. На шишки парк бідний і можливо тому білку можна часто бачити на полянах, де вона нишпорить у залишках їжі після відвідувачів парку. Великі сталеві смітники-клітки набирають за день достатньо залишків їжі і є вільно доступними для тварин. Не виключено, що хвостата володарка парку не оминає можливості потягнути собі щось і звідти. Я ніколи над цим не задумувалася, якби кілька днів тому не побачила на землі за два метри від метрового смітника-клітки мертву білочку. Їх буру щубку обсіли люмісцентно-зелені мухи-любителі падалі. “Може від спеки померла білочка?”- чомусь такою зародилася моя перша думка. Це було вперше, коли я бачила цю тварину мертвою. З біллю в серці поспішила якнайшвидше віддалитися від побаченого.

З білочками я спілкуюся щоденно, бо саме завдяки їх присутності на деревах мій пес тренує свої стрибальні здібності. Щоправда, жодного разу на дерево йому застрибнути не вдалося. Зате вдалося не раз так мене зненацька так шарпнути, що я не раз “дякувала” білкам за їх присутність в парку, а Богу за те, що собаки не вміють лазити по деревах. Оскільки пси в парку за німецькими законами мають бути постійно на поводку у господаря, тож той відповідно приречений повторювати всі спонтанні рухи четверолапого друга з ним разом, включати спроби відчути себе білочкою.

Паркова спека швидко випарила з мого мозку згадку про мертву білочку. Наступного ранку про неї довелося пригадати знову. Проходячи нашим постійним зі псем марштутом, я відразу згадала про вчорашню знахідку, коли пес шарпнув мене до місця, де лежала мертва білка. Очевидно, що запах розкладу білчиної тушки миттєво дав позивні на нюхальні рецептори мого “розвідника”. Це було ще десь за сто метрів від локалізації білки. Повз нас проїхав велосипед з дитячим прицепом. Мама вивезла двох діток до парку. Такі прицепи для дітей нагадують мені міні-карети з минулих століть, де замість коней тягловою силою є велисипедист. Обтягнуті брезентом і прозорою плівкою ці різнокольорові “карети” розвозять діток до дитсадків і шкіл аж поки дозволятиме розмір дитини. Цей варіант-технологія як на мене є кращим вирішенням в порівнянні з дитячим сидінням на велосипеді, коли дитина “цілує” рюкзак велосипедиста, рахуючи при цьому кожен камінчик, на якому підстрибнув велосипед.

Поки я роздумую над вигодами німецьких технологій для веловивозу дітей, мама з причепленим возиком загальмувала відразу біля місця з мертволою білки. “О, ні!”- скрикую про себе. “Невже вона збирається показувати дітям мертву білку?”- все ще не вірю своїм очам. Але так, мама злізла з велосипеда, примостилась біля возика і щось торує дітям. Ми все ближче і ближче до них. Тяглова сила мого пса набирає обертів. Я вже не можу його втримати. Не можу втриматись і сама від злості на маму, яка влаштувала дітям некрофільний показ білочки. Пес зробив фінальний ривок до полеглої білки. Я вже не могла зупинити ні його, ні себе. “Навіщо ви показуєте дітям мертву білку?”- майже скрикую від роздратованості. Я вже не знаю, на кого я більше зла, чи на пса, чи на цю маму-некрофілку. “Тебе це не обходить.”- врівноважено відповідає німкення. Кидаю погляд на двойчаток у возику. З брезентового дна-заглиблення возика стирчать два розчервонілі від спеки незадоволені личка. Одне намагається відвернутися в бік, протилежний мамі. Вона ж насильно щось і далі турує дітям, повторюючи: “Мертва білочка, мертва білочка”. В очах у дітой читаю розпач. Швидко наскільки мені це вдається, відтягую пса вже не стільки від мертвої білки, скільки від дивної мами. Пес мене відразу зрозумів, як це він робить, коли мої емоції на вершині утримання рівноваги.

Вгамовуючи шок від пережитого, я і не помітила як ми вже були вдома. Але думки про побачене не покидали мене. Раптово приходить думка: “Лопата! Закопати, щоб не було вже приводу для “любування” мертволою білки. Не помітила, як руки і ноги допомогли виконати справу. За короткий час бура шубка знайшла спокій під деревом, на якому ще може кілька днів тому вона ховалася від спеки. Не хочеться вірити, щоб білка загинула від сміттєвих відходів у парку. Але якщо це дійсно так, то хочу звернути увагу, що викидаючи їжу в парку, людина піддає загрозі життя тварин і птахів, які там мешкають. Особливо це небезпечно в спекотні дні, коли їжа при високій темрературі повітря швидко псується і є загрозою для тварин. Все ж краще показувати дітям живих білочок, а не мертвих.

Залишити відповідь