Нюанси без реверансів

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 17.02.2023

Коли обшпарюють окропом, це боляче. Коли обливають холодною водою, це шокує. А коли отримаєш відмову в роботі з причини, яку наведу далі, то це і боляче, і шокує.

«Шановна пані Ольго,
Ми ще раз обговорили Ваш візит в нашу школу. На жаль, мусимо повідомити, що ми не можемо запропонувати Вам роботу. У нас є відчуття, що Ви не вписуєтеся в наш колектив. Ми несемо за це відповідальність. Ми хотіли б подякувати вам за те, що ви прийшли до школи, щоб поспостерігати і познайомитися з нами. Бажаємо вам всього найкращого!»

Таку коротку відписку отримала я після відвідування школи, про що я писала тут http://olhasamborska.de

Шокувало мене це ще і тому, що керівництво школи від початку саме мене запросило на цю посаду. Сказали, що в них вже є одна мила вчителька-росіянка і що шукають до сусіднього класу колегу. Звісно, що мене це відпочатку напружило, але вовків боятись, в ліс не ходити.
Якщо прочитати попередньо наведений матеріал Про “ботінкі” , думаю неважко зрозуміти, чому саме було відмовлено в цій роботі вчителя для українських дітей. Щоб це зрозуміти, варто знати такі чинники: вчителька-колега, з якою довелося б разом працювати, є корінною росіянкою і користується в спілкуванні з дітьми російською мовою і нею навчає українських дітей німецької; на спільній віртуальній зустрічі вчителів українських дітей-початківців наступного дня, де була присутньою і ця вчителька, я чітко сформулювала позицію, що українські діти в Німеччині не лише, щоб вивчати німецьку мову (як це заявила одна з керівниць німецького шкільництва), але для того, щоб їх шкільний процес не переривався і щоб вони могли теж вивчити українську в разі повернення в Україну після війни, бо там вони вже не зможуть послугуватися російською мовою, яку скасовувано в українській школі. Саме тому я навчаю українських дітей відразу цим двом мовам і роблю акцент на багатомовності. Думаю, цього було достатньо, що російська “колегиня” зрозуміла, що їй буде не зовсім комфортно мати саме таки колегу в моїй особі (в школі два класи початків). Можливо вона сподівалася, що я з нею говоритиму по-совєтськи? Вона залишила свою родіну ще двадцять років тому і можливо не тренді всіх процесів, які відбуваються по постсовєтському простоті. Насправді я не дуже журилася з приводу відмови, бо і сама внутрішньо відчувала, що і сама не уявляю такої констеляції вчителів-«різного поля ягід». До звільнення цієї посади на ній працювала вчителька-німкеня, яка не знайшла з дітьми спільної мови.
Журилася ж я з іншого приводу: чому українська вчителька не може отримати посаду для роботи з українськими дітьми в Берліні, бо цього не бажає російського походження вчителька, яка обіймає цю посаду пів року раніше? Невже їй не сподобалося, що в мене відбувся чудовий контакт з дітьми, до яких я говорила їх мовою? Страх втратити вплив на дітей через застосування старих колоніальних стандартів стосовно українців? Не бажання виходити за рамки комфортної зони? Підозра втратити свою посаду, бо власне і сама зауважувала «хто зараз хоче вчити російською?»(окрім цієї школи, де російська ще є частиною програми)? Думаю, все разом. Прикро лише, що український вчитель за кордоном навіть в час війни має такий низький статус і його мало бачать і чують.

Насправді в мене не має аж так багато часу на філософію з приводу статусу українського вчителя. Його потрібно виборювати. Сьогодні стратила цілий день на курсах з підвищення кваліфікації вчителів класів початківців. Нас навчали, як викладати німецьку мову школярам-біженцям з зони військових дій і катастроф. Позиція німецького шкільництва чітка і ясна як німецька ментальність: діти мають вчити німецьку без огляду на будь-які нюанси ситуації. Реверансів не передбачається. 

Саме про ці нюанси я запитала наприкінці курсу у викладача, який не заморювався наголошувати на тому, що дітям з першого ж уроку потрібно з допомогою мови прививати навики виживання в крутому німецькому суспільстві. Школярам необхідно поставити мову навчання (Bildungssprache), також потрібно звикати до складності мови, відразу вивчати всі важливі мовні звороти, володіти оперативами (назвами вимог на тестах і екзаменах), і бути готовими до бюрюкратичної мови, яку лектор назвав мовою пер екселенц (маю інший назір на цю екселенцію).

З одного боку, доповідач мав рацію, бо без розуміння мови бюрократії вижити в Німеччині важко. Якщо знати лише як замовляти шпагетті або купувати квиток на метро, на чому базуються підручники для початківців, то вижити в цій країні буде важко. Туристом можливо так, але не повноцінним членом суспільства. Середньостатистичний німець фактично заштопаний в багатошарову систему різних бюрократичних установ, з якими повинен спілкуватися шляхом листування. Мова цих листів далеко не «лайхте шпрахе», тобто не легка для розуміння мова, але багатоповерхова, закручена в завитки законів, параграфів і правил, яку спеціально вивчають у вишах юристи, соціальні працівники, фінансисти та інші слуги держави і її виконавчих органів. Незнання такої мови може коштувати чималих коштів, штрафів, а то і позбавлення волі. Саме цього хоче позбавити своїх малих громадян німецька школа. Всі ці вимоги записані в спеціальній Інструкції для вчителів класів початківців, якою вони зобов’язані слугуватися в своїх роботі. Єдиний нюанс, що ця інструкція датується 2018 роком і трохи застаріла.
Я запитала, чи передбачається нове видання цієї інструкції, бо ситуація, яка склалася навколо українських школярів, які далі навчаються в українських онлайн-школах в Німеччині паралельно до німецьких класів і можливо планують повертатися в Україну, не зовсім відповідає вимогам діючої інструкції, яка в свою чергу передбачає повну інтеграцію школярів в німецьку школу і суспільство, тобто їх неповернення в країну походження. Відповідь була такою: німецьке шкільництво, навчене досвідом минулих міграційних хвиль з колишньої Югослославії, Іраку, Афганістану, Сирії, коли напочатку теж говорилося про повернення в країни походження-конфлітку, але насправді ніхто ніколи не повертався, змушене вести чітку політику на негайну інтеграцію дітей-біженців в німецьку школу і суспільство. Ніяких нюансів і реверансів! Відповідач звісно вибачився за таку різку позицію і навіть вибачився, що не бажає нікому поразки в конфлікті, але просто виходить з реальної ситуації, яка може скластися.


Дуже важко чути такі відповіді, хоча і розумієш їх зміст і сенс. Я емоційно не стрималася і вголос зауважила: «Але з Україною може бути все по-іншому!».
В цей момент я відчула на собі злий погляд вчительки, яка сиділа за сусіднім від мене столом. Це був погляд на кшталт дула автомата, який наводять на ціль, довго приглядаючись, щоб влучити і тримають до момету досягнутої концентрації. «Пострілу» не сталося, але це «дуло» за великими чорними окулярами під стріхою випаленого перекисом водню волосся я досі не можу забути. Я запам’ятала цей образ ще від початку сьогоднішнього дня. На колі знайомств від нього я почула слово «Москва», де вона навчалася. Вже тоді моєю шкірою пробігли мурахи, які кожного дня бігають шкірою кожного українця, коли гудять сирени, коли летять в бік України ракети та інша смертоносна зброя, коли надходять невтішні новини про загиблих або забраних в полон. Я не плутаю цих мурах ні з якими іншими видами тваринного страху. Саме його я знову відчула в мирному місті Берлін, на лекції для вчителів класів-початків серед колег, багато з яких походженням з Росії. Вони не стріляють зброєю, але поглядом, спостереженням і з ними рахуються, коли йдеться про прийняття на роботу українського вчителя. Якщо хтось думає, що війна лише в Україні, і що вона лише на полі бою, той помиляється. Ця війна дійсно гібридна, огидна, беззбройна і невидима неозброєним оком. Кому болить, кого шокує. Однозначно, нікому не легко. І дітям нашим в першу чергу.

Добра новина, що і на шкільницькому фронті є новини. Після лекції до мене підійшла наша українська колега і повідомила, що є рішення німецького шкільництва про те, що в разі, коли українські батьки і діти вважатимуть за потрібне викладати їм певні предмети в німецькій школі українською мовою, вони можуть написати відповідного листа-звернення до органів шкільництва (Сенат) і повідомити про своє бажання викладання предметів українською. В такому разі їм буде надано українського вчителя для викладання того чи іншого предмету українською мовою. Невелика перемога, але все ж перемога. Для цього діяла одна українська ініціатива. Тож перемоги в на цьому фронті є! До наступних перемог!

Залишити відповідь