Де починається ватерланд?

Автор: Ольга Самборська

З чого починається батьківщина — знає кожен. В Україні вона починається з батьківської хати і шевченківського садка біля неї. В Росії з “картінкі в твойом букваре”. В Польщі — з Міцкевіча і костела. Чеську отчину важко уявити без халупи (дачі), яку чех любить понад усе. А от де починається ватерланд — я не змогла віднайти.

За роки мого перебування в Німеччині і спостерігаючи розвиток німецького суспільства на правах зальотної пташки, я так і не змогла віднайти те джерело, з якого цей нарід черпає патріотичне натхнення. Та власне патріотичного натхнення і не має. Його відщепили нюрнбергськими процесом, денаціфікацією і тривалим післявоєнним правлінням країн-переможниць в Другій світовій. Німеччина — перша країна-експеримент на планеті Земля, де дітей не вчать любити свою країну. Можна любити себе, свою родину, своє місто, свою футбольну команду, але не країну як таку. Можна пишатися нею, але не дозволяти собі сентиментальних патріотичних думок. А ще краще їх гасити в політкоректності, в сатирі до власної тотожності і в переорієнтації на тотожність глобальну, пан-європейську.

Без чіткого визначення того, де починається країна, важко і мігранту визначитись з тим, ким він є в новому для нього суспільстві. Новоприбулий навіть і якщо має добре сформовану тотожність, все одно підсвідомо шукає в новому для нього середовищі схеми, за якими намагається зрозуміти як тікає це нове для нього суспільство. Він підсвідомо робить кальки на все нове зі свого досвіду, зі своєї культури і своєї соціалізації. А що, якщо ці кальки не спрацьовують, не знаходять аналогів і новому суспільстві? Тоді настає розрив цієї кальки, розрив шаблону і криза набутої тотожності або криза з огляду на відсутність цієї тотожності.
Але мігрант може не здаватися і спробувати віднайти те місце, з якого починатиметься країна, яка його приютила, надала притулок, дала їсти і одягнула. Це буде його відправна точка, його точка відліку, його стартовий майданчик, з якої він зможе бодай якось зрозуміти суспільство, в якому він як мігрант опинився і живе. Спробую промапувати кілька таких місць, які на мій погляд можуть допомогти зрозуміти німецьке суспільство як таке.

Майданчик перший — пункт прийому склотари.

Високий чоловік пенсійного віку біля автомату для здачі пляшок в берлінському супермаркеті “Едека” витягує з одноіменної господарської сумки одну пляшку за іншою і затикає ними гирло пляшаного автомату. Конвейер поглинає одну пляшку за іншою, час від часу випльовуючи пляшки, марки яких йому не подобаються. Фріц-кола не пасує автомату. На диспелії блимає червоний символ заборони цієї марки. Чоловік незадоволено забирає пляшку, але відразу повертає її знову автоматові. Той повторюється, ще раз видаючи на дисплей чіткий текст: “Марка не приймається”. Чолов’яга незадоволено забирає пляшку і , покрутивши нею в різні боки, ще раз випробовує вдачу. Автомат непохитний як німецький бюрґер, звиклий до дисципліни і чітких вказівок. З третього разу здавач склотари все зрозумів, бо власне і сам був цим сумлінним бюрґером. Він сховав пляшку назад до сумки. Так, сховав, а не викинува її в смітник, який знаходиться поруч з автоматом і завжди готовий прийняту неправильної марки пляшку. Надія здати пляшку іншому толерантнішому автоматові і отримати бажані 8 центів вмирає останньою.

Так думаю я, покупець “Едеки”, яка чекає на свою чергу до автомату. Чоловік має багато тари, а я відповідно маю доволі часу за ним спостерігати. Зріст — до двох метрів. Вигляд — до бюро. На трохи згорбленому тілі сіро-блакитна напрасована сорочка, сірі незасиджені штани. Якби не досить похилий вік старого і субота, тобто вихідний, як б зробила висновок, що він щойно завершив працю і по дорозі додому заскочив до супермаркету … здати пляшки. Але я все ще бачу перед собою дідуся-пенсіонера, охайного, приємного, якого його така ж охайна бабуся послала в магазин за покупками і між іншим наказала здати кілька пляшок. Але пляшка Фріц-коли, яку дідусь як снаряд намагався вкинути в пляшковий автомат, не давала мені спокою. “Фріц-кола? Дідусь п”є фріц-колу?”- мій мозок визначив невідповідність між формою і вмістом. Ця пляшка-снаряд вибухнула в моїй голові розумінням того, що і цей шикарний чолов’яга є ні хто інший як збирач пляшок з хіпстарового довкілля.

Я спостерігала різні типи пляшаних збирачів. Ними були кончені алкоголіки, збіднілі безробітні, безхатченки. Були серед них і жінки-пенсіонерки, пенсії яких очивидно не вистачало на все. Всі ці категорії населення вписуються в нові стандарти нового суспільства, категорично поділеного на тих, хто володіє і розподіляє, і тих, хто збирає крихти. Мій двометровий здавач пляшок не вписувався в жодну з цих категорій так само, як жодна пляшка з його едеківської сумки не вписувалася в палітру напоїв, які споживає пенсіонер. Пиво таке і пиво сяке, лимонади і кока-колівські мішанини. До мене дійшло, що все це купувалося в різних супермаркетах, в різний час і з різною метою. До дідуся воно потрапило так само, як потрапляють розкидані шматки сміття до пилососу.

Я пригадала, як минулого тижня інформаційний простір розірвав інший снаряд — агресивний виступ депутки від правої партії Альтернатива для Німеччини Аліси Вайдель. Критикуючи “ідіотів”, які на її думку керують країною, вона наводить приклад пенсіонерів з Бохума, які збирають пляшки в той час, як азиланти (подавачі на притулок в Німеччині) отримують високі дотації і живуть на широку ногу. Німецьке суспільство відреагувало критикою на цей агресивний виступ, звинувативши спікершу у використанні нациських паролів. Хто знає, що думає з цього приводу цей чолов’яга з супермаркету? А може він збирає пляшки, бо йому на пенсії не має більше чим зайнятись?

Ні для кого не є таємницею, що багато пенсіонерів страждають від того, що не знають де себе прикласти в суспільстві, механізмом якого вони були ще до недавна. Звиклі до активного життя, до самовідданої праці як їх вчили цьому діди-прусаки, ці пенсіонери не терплять зупинки ритму. А може пляшаний конвейер заміняє їм конвейер, перед яким вони стояли ціле життя? А може бідність має нове обличчя: охайне, випрасуване, чемне і покірне? Наступного разу запитаю. Цього разу мій попередник швидко зник з поля зору, попередньо запитавши мене де лежить кава, яку він помітив у моєму кошику. “Кава сьогодні в акції” – кинув мені на прощання і побіг шукати відповідну поличку. “Кава тримає дідуся в тонусі?”- запитала я себе. Або ж дідусь вміло маскувався, вгамовуючи сумляння?
“Вегетація” вуличних пляшок триватиме доти, доки німець любить пити пиво на вулиці, в парку, на зупинці, на пляцах, в метро, на парадах.

Апропо. Сьогодні в Берліні Карнавал культур — свято культурних меншин Берліна, які на очах у хіпстерової публіки пройдуть від Германнпляцу до Йоркштрассе через мій коханий Кройцберг. Карнавал залишить за собою купу пляшок. Карнавал Культур – свято для збирачів пляшок? Не знаю, але знаю, що культура збирання пляшок виходить за межі суспільних кальк і шаблонів, наколюється на багнети правоцентриських партій і поволі стає складової урбаністичної культури. Чи може звідси починатися ватерланд? Думаю, що ні. Тому шукатиму далі.
Далі буде….

Залишити відповідь