“А жінки як носили обіди, так і носять.”

Автор: Ольга Самборська

14.06.2018

Її я зустрічаю кожного дня в парку. Я вітаюся з нею так само, як я вітаюся з бетоновою статуєю, на яку натикаюся при вході в парк. Візуально, не орально. Зі статуєю її поєднує стать. Вона теж жінка. Зі статуєю її поєднує вік і форми. Вона теж десь сорока років, теж має округлі форми. Лише замість хустки і вільної сукні моя сучасниця носить футболку і спортивні штани. В неї теж сильне тіло і зморені руки, які вже виконали багато важкої праці. Тільки в статуї руки втомлено відпочивають на колінах. Вони своє вже відробили в повоєнні роки минулого століття. Руки моєї сучасниці міцно вчепилися в кермо велосипеда. Ним вона щоденно кружляє парком Газенгайде, коли розвозить своїм землякам сніданки, обіди і вечері.

Ті теж зайняті “важкою” працею. Вони зранку до вечора не покладаючи ніг у сидяче положення відстоюють свої зміни, продаючи мешканцям Берліна наркотики. Робоче місце не передбачає лавок. Під кронами дерев можна сховатися від сонця і дощу, але не від голоду. Та і місце залишати не бажано, бо як і у кожного сезонного працівника один літній день зиму годує. Тому на підтримку працеспроможності “давачів радості” в парку їм надаються послуги вуличної кухні. Це так само, як годують працівників під час зняття фільмів на вулицях. Спеціально оснащені для кухонних потреб машини підвозять до кіношникців готові блюда. Ще кілька днів тому я бачила таку кухню перед лівим входом в парк з боку Германстрассе. Знімали мабуть щось з африканцями, бо десяток їх, приємної зовнішності, крутилися біля кухні. З ними спілкували працівники знімальної групи, накручуючи їх на роботу. А в цей час за брамою парку крутиться інший фільм, за іншим сценарієм. Я не можу знати, хто є його автором. І не хочу знати. Я не можу і не хочу про це запитувати у ні в кого. Я лише бачу кожного дня вранці, в обід і ввечері жінку сорока років, сильної статури, зі втомленими руками на кермі велосипеда, яка розвозить їжу своїм землякам.

Вчора я зустріла її дуже близько, коли вигулювала свого пса. Вона пхала поляною свій фургончик-велосипед. Їй було важко це робити, бо німецька конструкція такого велосипеду з величезною кабіною в його носі передбачає застосування неабиякої сили, якщо наїздник пхає велосипед поперед себе. Не знаю, чому африканська “вулична кухня” звернула на поляну, але не їхала заасфальтованою дорогою парку. Мабуть, щоб скоротили собі дорогу, подавшись навпростець до свого наступного клієнта. Я якраз за кілька хвилин перед тим перестріла одного такого продавача. Він ще кинув комплімент моєю псові: “Шьона хунд”, на який я не відреагувала. Мене завжди пересмикує, коли з-під дерев в нашому напрямку хтось видає якісь звуки. Я мовчки попрямувала далі, скосивши в напрямку виходу з парку. Була восьма година вечора. У жінки-африканки ще не закінчився робочий день. Коли ж вони відпочивають, ці “носителі радості”? Невже їм не хочеться порадіти життю самим і хоч одного дня не виносити своє “зілля“ на ріллю? А жінки як носили обіди, так і носять. Що у вісімнадцятому столітті, що в двадцять першому.

Spread the love
  • 2
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    2
    Shares

Schreibe einen Kommentar