Зустріч з вишиванкою на касі.

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 5.07.2018

Стояти в черзі, навіть маленькій, нудно. Звикла до збирання витрішок, кидаю погляд туди, сюди, на чергу справа, на чергу зліва. Німці заради комфорту покупців понаставляли касирів стільки, скільки лише може дозволити сучасна торгівельна архітектура. Але черги є завжди, особливо в сезон знижок і напливу туристів влітку. Тож погляд – туди, погляд – сюди. Сюди. І ще раз сюди. Очі зачепилися за вишиту блакить на біло-снііжному полотні. Ці стіжки видалися мені вже занадто знайомими. Застигла, збита з пантелику. Пробігши хрестик за хрестиком, вже не маю сумніву в тому, що вишивка українська. Ззаду бачу лише капелюха і засмаглу шкіру. Нутром чую, що монада чолов’яги, в яку вписалася вишита сорочка, була не українською.
Українців відчуваю на відстанні за поставою, рухами, жестами, мімікою. Можу сплутати українцям лише зі скандинавом або англійцем скандинавського походження. Високий зріст, душа в тілі і свобода рухів з розкутими жестами і накинутою ще природньою (не штучно-мертвою) усмішкою – це ознаки, які ще ніколи не підвели мене при ідентифікації земляків. Підозрюваний в українськості завдяки вишиванці, який вкрав мою увагу, не відпадав жодній ознаці. Це був виразний південний тип. “А, мексиканець мабуть,” – мозок порпається в пошуках відповіді на питання моїх органів зору. Я згадала, як зустрічала на туристичній виставці в Берліні мексиканців, які теж носили щоправда свої мексиканські вишиванки. Вони теж були блакитними по-білому, лише не на льняному полотні, але на бавовняному, і більше гладдю, аніж хрестиком. “Ні, на мексиканця він трохи зависокий,” – відкидаю версію з мексиканцем. “Мабуть закарпатець або румин. Румини теж привозять на виставки в Берлін свої вироби, теж вишиті, теж сорочки.” – вже майже заспопокоюсь знайденим рішенням.

Чоловік тим часом розплатився на касі і попрямував в моєму напрямку на вихід, притягнутий ймовірно моїми думками-загадками. Мною трохи похитнуло, бо намагалася вгадати, якою мовою маю ставити питання. Вже розуміючи, що українцем тут і не пахне, швиденько перемкнула на німецьку і випалюю йому прямо в капелюха: “Вибачте, а звідки у вас ця сорочка?”. Чоловік мило розплився у посмішці. “Я – болгарин. А сорочку отримав в Україні на одній конференції як подарунок. Дуже її люблю, цю сорочку. Яка чудова країна Україна”. В його очах з монадного архіву піднімалися картини його перебування в Україні. Я попросила дозволити сфотографувати його, на що він радо погодився. Камера якраз зафіксувала те, що чоловік думав про нашу милу Україну. Дякую цьому дню за цю зустріч! Вибачте, якраз моя черга до каси…Пішла.

Spread the love
  • 2
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    2
    Shares

Schreibe einen Kommentar