Поза часово-просторовим потоком.

Автор: Ольга Самборська, Берлін, 26.04.2020

Я залишила їхні пам’ятники в Україні на кривоозерському цвинтарі, а з собою взяла лише фото і пам’ять про них. В моєму серці вони ніколи не вмирали, тому згадка про їхню смерть, смерть моїх найближчих, теж залишилася там, в Кривому Озері.

Я поїхала звідти, з України, щоб там залишити ці пам’ятники, які нагадували мені про втрату найближчої родини. Коли я жила закордоном, вони продовжували жити зі мною, бо я не бачила цього чорного граніту, від ваги якого долу провисало моє серце. Дякуючи близькій родині в Кривому Озері, могилки були завжди доглянуті, а на проводи вони клали надіслані з Берліну дрібнички в знак того, що я пам’ятаю про родину.

Цього року у зв’язку з пандемічними умовами я не змогла відіслати посилку зі штучними квітами на могили. Та і проводи у зв’язку з карантином відмінили. В мене відлягло від серця, що вперше в житті маю вибачення за свою неприсутність біля чорних обелісків. Здалеко бачу і відчуваю абсурдність цього світу з його правилами і традиціями, який сам собі заперечує, вводячи людей в оману пандеміями і хворобами, смертями і поминками за живими Душами.

Я позавчора бачила тата уві сні, який трохи відбочувався від мене. Мені так хотілося впасти йому в обійми, відчути захист від всіх цих напастей поруч. Але він продовжував відбочуватися. Потім ми разом спостерігали здалека, як у сірій метушні по чамкаючій болотом поверхні під’їхав великий пікап. В нього заходили сірі фігури пасажирів. Мені чомусь здалося, що мені теж туди. Я рвучко кинулася в бік пікапу. Але він вже відхав. І я залишилася сама. Тата вже поруч не було. Я прокинулася і відразу зрозуміла значення сну. Я подякувала татові за охорону.

Кілька місяців тому, ще до проголошення стану пандемії і знань про корона-вірус, мене відвідувала моя мама. Я завжди радію, коли маю щастя з нею зустрітись увісні, бо цього дня у мене стаються радісні події. Але цього разу її візит був дуже дивним. Вона приїхала на грузовику, образ якого я пам’ятаю з мого кривоозерського дитинства. Мама сиділа за кермом. Я дуже здивувалася, бо мама ніколи не водила машину і навіть боялася її, навіть постаралася передати цей страх і мені по спадковості. Мама впевнено крутила кермом. Вона дала мені зрозуміти, що знаходиться на виконанні якогось завдання тут на Землі, а мене прихопила так по дорозі проїхатися з нею заодно, поки вона доїде до місця свого завдання.

В мене було відчуття, що вона їхала забирати людей. Ще з дитинства у мене грузові машини сільгосптехніки асоціювалися з похоронними ескортами. Не маючи в радянській традицій похоронних служб, померлих в гробах везли до цвинтаря на грузових машинах, які винаймали у Сільгосптехніці. Так похоронна процесія з вкритим килимами грузовиком, який ще вчора перевозив січку або свиней, а сьогодні віз мертве тіло, повільно рухалася до цвинтаря.

Ці грузовики свого часу відвезли на цвинтар один за одним моїх батьків і брата. А моєму сні мама стала шофером саме такого грузовика, з капотом кольору кривоозерського неба. Грузовиком тепер керувала вона, а не він віз її. Вона перемогла смерть! У мене було глибоке розуміння, що вона приїхала саме за померлими. Коли на екрані кабіни грузовика, в якому я сиділа біла мами-шофера, зв’явилися краєвиди кривоозерських пасовищ при в”їзді в Криве Озеро, які в нас називали “пологом”, я зрозуміла, що мені потрібно виходити. Далі мама мала їхати сама. Я прокинулася. В нерозумінні того, щоб це могла означати, я провела останні місяці аж поки світ офіційно визнав пандемію небезпечного вірусу з тисячами померлих.. А сон був саме тоді, коли відбувся вибух вірусо-інфекції, про що довго замовчували.

Зі світом померлих нас розділяє лише метафізичний потік часу. З ними, покійними рідними, я лише в іншому чуттєвому потоці. Це не простір, але хвильова ріка Любові, в якій купаються наші Душі. В ній хтось вже зняв верхній одяг фізичного тіла і повністю оголений насолоджується спілкування в Бозі, в Дусі. В любові не має сорому, бо його ми пізнаємо лише в матерії, яка формує, порівнює, зважує, засуджує. Вона намагається всьому дати своє визначення, а потім всім винести вирок суду і стратити. В Любові очищена душа звільняється від пут матерії, яка не владна над Душею, за виключенням, якщо Душа сама не впаде на коліна перед матерією.

Матерія ще намагаєтья залишити свою владу над Душами через ці гранітні пам’ятники, на яких вона карбує те, чим володіла короткий проміжок часу. Це картотека її часо-виміру. “Вмер і не жив.”- кажуть надписи на обелісках. “Ти живеш вічно!” – промовляє Дух Любові до заблукалих серед гранітних пам’ятників поминальників.

Поки живеш ти, живе Любов. А Любов вічна. Це ти зрозумієш, коли роздягнеш накидку свого матеріального тіла, повішаєш її на край гранітного обеліску і обіймешся з тими, хто залишився оберігати твою накидку на граніті. Такі правила співіснування в універсумі. Матерія надає послуги примірки фізичнних тіл на Душі, які частково забруднилися в міжгалактичному просторі діалектичного протистояння Добра і Зла. Після кармічного душа Душа повертається очищеною на хвилі ріки Любові і не може пояснити матерії, що це означає жити вічно.

Тому я залишила чорні гранітні пам’ятники в Україні на кривоозерському цвинтарі, а з собою взяла лише фото і пам’ять про них. Сьогодні я просто обіймаюся з моїми рідними в потоці Любові, в Бозі, в Дусі за межами матерії і її законів.

Spread the love
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Schreibe einen Kommentar