“безсмертний поганин, який поважав надприродні сили ночі”

Ф. Антоні Оссендовскі

«Карпати  і Підкарпаття. Чуда Польщі»

Переклад з польської ©Ольга Самборська

Розділ восьмий.
Бойки.

Вздовж річок і потоків, в широких чи теж вузьких долинах розтягнулися повздовжньо-вуличні села. Хати і господарські будівлі туляться до себе під однією чотириярусною стрімкою стріхою з соломи або дерева. Від лемківських хиж відрізняються тим, що їх мешканці рідко і то переважно на  заході використовують сіру, темно-червону  або жовту фарбу і оздоблюють білими пасмами, з вулиці заліплять глиною або помастять стіни вапном, а то і взагалі залишать в натуральному вигляді. Всередині будівель за Сяном здається нічого не змінилося – ті самі великі печі, важкі і курні або ж з димарями. Тільки величезні скрині з відсувною вставкою заміняють незграбні лемківські столи. Але люди тут цілком відмінні – рослі, високі і живіші, з ясними очима і з круглими злегка задертими носами. І душу мають теж відмінну!  Знає вона жар пристрастей, некерований гнів аж до кровавої помсти, іноді настільки страшний, що може знищити чужу людину, якогось там «лоха» – панича, іноді навіть мешканця долин Сяну, Стрия і Швіци, бо вони лише поведуть плечима і скажуть, що так треба було поступити з ворогом «щоб гори знали, яких мають хлопців!». Пристрастні душі тих людей з низин, лісів і полонин виробили в них легковажність, потяг до горілки і лінькуватість, що використали євреї, які взяли в свої руки життя цілих сіл тієї країни. 

Заселяють її бойки, яких недолюблюють західні і східні побратими – лемки і гуцули, певно що колись їм то вдалося взнаки. Є то видається найстаріша етнічна група місцевих жителів на цих землях, швидше за все нащадки Червоної Русі, найменше помішані з вештаючими Карпатами прибульцями. В кожному випадку не посідають бойки великого відсотка волоської і мадярської крові. Також досить малоправдоподібним є припущення деяких бойківських патріотів стосовно кельтського походження бойків.

Може бути, як вказують трохи глибші дослідження, що ця етнічна група пересувалася на північ і схід, поступаючись місцем іншим, які тікали від кочівників і нападників – половців, печенігів, аварів і татарів, інакше нічого їх би з їх місць не зрушило. Горяча прив‘язка до своїх гір, лісів і долин видає бойків до сьогоднішнього дня, бо рідко і нехотячи вони емігрують, що не можна сказати про їх сусідів лемків. Відрізняються бойки від них ще й своїм характером – безтурботним, веселим, спраглим до гучної забави, співу, танцю і «зеленого вина» – найсильнішої оковитої. 

Теж інакше вдягаються люди за Сяном. Вони не знають тут лемківських чух. І навіть сірак, той звичайний гірський плащ є набагато довшим, має клапани, вшиті по боках фалди з кишенями і кольоровими оздобленнями. Під сірак вдягають короткий до бедер куртак з сукна, а під нього лейбик без рукавів. І сорочку тут носять теж іншу – на комірі, на краю пазухи, а також на манжетах вишиті різнокольоровими нитками візерунки. А що стосується ґаздинь і дівчат, то навіть сліпий помітить різницю, яка відраразу кидається у вічі! Так, тут дотримуються іншої моди! Жінки і дівчата носять білі, полотняні спідниці в дрібні складки на поясі, а кожна з них – в кольорових магічно вишитих візерунках. Такі самі вишивки мають бойкині на плечах і манжетах так само білих сорочок. Жінки пов‘язують кольорові хустки, ніби чепець, який покриває цілу голову під білою  тонкою хусткою, яку пов‘язують під бороду. Дівчата заплітають коси у два варкоча, прикрашають їх вкладеннями, а на пояс пов‘язують кольорову запаску. Не люблять бойки строкастості, несуцільних фейсликів, фарбування і коротких гунь, які носять лемкині, і називають їх строї бридкими. «Заділянки вдягаються як циганки» – говорять про своїх сусідів з-поза Сяну елегантні бойкині. Щоправдя і лемківські ґаздині, подивляючись на біловбраних бойкинь, отруйно посміхаються і осуджують тих необізнаних на витворних строях «овець» і «лучанек».  Літній стрій – довгі, білі полотняні сорочки, які випущені на так само білі штани, переперезані широким або вузьким поясом, нагадує одежу, яку носили за часів Князівства Київського та часів Володимира Мономаха, як це можна прочитати в цароградських описах вчених монахів і торговців грецьких. Такі самі строї описували подорожуючі Городами Червенськими, що говорить про те, що бойки є найстаршими автохтонами землі, яка лежить на схід від Сяну. Це підтверджують і розкопки в численних городищах і в давних фортецях, власники яких як-то Юр зі Ступниці в 1392 році був гостем Ягели в Самборі. Також на Бойківщині було знайдено одну з найстаріших слов‘янських керамік. Також існує досить правдоподібне припущення, що в Монастирищі і Ступниці розвивався гончарський промисл, коли експортували так звані «корчаги» зі спіральними, горизонтальними і зигзаговими лініями. На староступських виробах віднайдено теж знаки свастики. Розкопки показали ряд предметів, які рідко зустрічаються як наприклад цезарська печатка царогородського Константина VIII з XI століття, що говорить про існування тут звичайного громадського життя, де існувала велика кількість старих поселень як-то Стрелбіце, Кобло, Мшанець, Турка, Созань, Бусовіско та багато інших, де мешкали наші пращури бойки, які підтримували якісь стосунки з Візантією. Розкопки кераміки передісторичної і середньовічної встановлює тривалість улюблених в тим краю форм начиння, а таким чином бойківських куршилів, пампушниць, двояків, макотретів і лохань, тобто великих кубків, вкритих поливою і навіть незакрученим візерунком.

 З давнини бойки ведуть такий спосіб життя, використовуючи натуральні дари землі. Велике значення тут має збирання грибів,  до якого потрібна традиційна, якась чарівна любов до нього, а при першому збиранні обов‘язково треба промовити заклинання: «Кочуся, кочу, по лісі ходжу, гриби знаходжу!» Тоді грибники будуть зносити додому повні кошики «біляків, опеньків, печериць, коли хлопці підспівують: »Ой хто любить гриби, а хто печериці, а хто любить старі баби, а я – молодиці!» Бойки знають незліченну кількість грибів, їдять їх як «моримуха» – мухомора вживають до травлення мух і як губку – до кресива. Збирають теж суниці, малини, чорниці, ожину, вітрини – дикий аґрус, порічки та інші ягоди, так само горіхи, жолуді, яловець, свербівус, себто овоч дикої рози, лободу, щавель, кмин, хрін, а все це поглинає пательня ґаздині. 
Бойки ловлять рибу на більших ріках сіткою, коритом, решетом, черпаком і на вудочку, але роблять все це у вільну хвилину і не має там таких шкідливих рибаків-браконьєрів, як у Татрах і на Гуцульщині. Полювання існує теж і у бойків-гірян, але ніхто не довідається, в який спосіб вони це роблять, щоб зловити оленя, сарну чи кабана так, щоб лісник або поліція не почули пострілу і щоб не виявили слідів полюючого браконьєра. Таємницею покриті пригоди бойківських німродів. Зізнаються, що «дикі птахи та малі звірята ловлять лапками». А тих «лапок» мають багато – звичайні, ненависні для спортсмена сідла, гіляки, петлі, пастки – на куниці і тхирів. 

Бойко все може зробити, що йому потрібно в господарстві. Він знається на всіх ремеслах, хоча в ході часу життя витворило кадри спеціалістів, які виробляли нескладні знаряддя для ріллі, предмети постільної білизни, кошики, дерев‘яне начиння, капелюхи і навіть – і ткацькі пристрої – невід‘ємні в житті запрацьованої господині. До її голови не прийде заспівати так, як то часто робить ґазда: « Миколаю, я вмираю, біжи по горілку, та не бери малу фляжку, а бери барилку!». Жінка крутиться цілий день з вдосвіта по хаті, коло пеца, коло худоби і біля дітей, яких всюди повно, бо то «благословіння Боже». Коли ж настає ніч і всі полягають спати – вона – скритна, господарьовита і працьовита – скидає ходаки і хустку і всідається біля веретена або ткацького верстату і далі працює. Хто ж як не вона одягне родину, якщо ж не витче вона довгого полотна  і грубого сукна з вовни на сіряки і куртаки? Тяжке, однозначно тяжке є життя ґаздині, а таке нужденне, що іноді на спів не знаходиться ні часу, ні сил. Але душа завжди шукає для себе натхнення і веселих хвилин. Душа бойкині знаходить то все в творчості…в творчості вишивання, багатого на візерунки і барви, і хто знає, чи в підбору їх не розкривається душа ґаздині, її марення і надії? В кожному районі Бойківщини свої візерунки, і передовсім різні барви, які відповідають барвам місцевих краєвидів. На сході більше бузкові тони, бо і вищі там гори, які відтінюють злагоду і спокій. 

В селах, схованих в розлогах Бещад, де на їх узбіччях і полонинах, на зелених килимах лук сіються червоні, рожеві, блакитні і жовті квіти, ґаздині відтворюють цілу палітру околиць, дискретно додаючи чорного як кольору лісової глибини і гранатового -кольору бурхливих річок і відблиску неба, коли сонце лягає спати за верхівками гір. Також можуть бути й інші чинники для інспірації вживання тих чи інших барв. 
Бойківщина – то бідний край. Людність її важко працює, має малий достаток, а живиться виключно картоплею і вівсяними коржами. Літні вечори, подих природи, умови проживання в темній курній хаті, безперервна праця, ставлення чоловіка до жінки, щастя чи заняття закоханої дівчини, світла чи чорна доля жінки, яка проживає життя біля коханого чоловіка чи проклинає життя біля старого брутального ревнивого ґазди або під наглядом злої свекрухи – все може вилити бойкиня в магічному різнокольоровому візерунку вишивки. Весела, щаслива і усміхнена, повна сонячних променів кине на полотно сорочки або спідниці цілу гаму ясних ниток, а засмучена і похмура, залита горем  додає до магічної вишивки смутні темні барви аж до повної чорноти смерті. Так вкладають бойківські жінки в чудові вишиті роботи свою душу, переживання і долю. Так стверджує Ольга Лашецькаа в своїх студіях «Дещо про бойківські вишивки». Вона вказує, що бойківські вишивальниці за основу своїх робіт беруть геометричні фігури, фалічні лінії, світ птахів, води, тварин і навіть людей. У вишиваних взорах відчувається уклад і форма гір Бещад, яка набирає нові форми в рослинних мотивах, стилізованих квітах і овочах, в чому проф. Павлуцькі бачить вплив зустрічі західної і східної культур. Цей вплив можна зокрема спостерігати в тому, що на противагу гуцульській вишивці, зробленій дрібними стібками або хрестиком, бойківські жінки завжди залишали ясне тло, яке підкреслювало намальований мотив.

Бойківські ґаздині і дівчата своїми напрацьованими долоньми також малюють пасхальні писанки, які залежно від  фарби або її кількості мають різні назви: крашанки, сливи, сливки, галки, яструби, дряпанки, оздоблюють їх різними рисунками – геометричними розетами, зірками, рослинними мотивами, тваринами, а також релігійно-побутовими мотивами. Не відрізняються вони такою магічністю і вишуканістю композиції як вироби такого гатунку на Гуцульщині, але в кожному випадку їх варто віднести до витворів народного мистецтва. В деяких бойківських селах здобули собі слави деякі писанкарки, які і досі не забули розповіді про писанки, про їх чарівний вплив на людські долі і про те, коли варто їсти свячене яйце разом зі шкаралупою, щоб злий дух не мав доступу, де і як кинути писанку під поріг хати молодиці, щоб мала легкі породи, коли запамати розмальоване яйце в гноївку, що сприятиме доброму врожаю. 

Вона – та ґаздиня працьовита, та вишивальниця і писанкарка, яка вміє в малюнку і барві зачарувати радість і біль, красу і жахи, вона теж оберігає так стрімко відходячі від нас в минулість традиції і що найважливіше – залишки культури далеких пращурів-слов‘ян. То достатньо зрозуміло! Жінка залишилася в межах хатнього життя – в батьковій або чоловічій загороді, під впливом оточуючої її природи і невидимих флюїдів, які відходять з чорних від диму стін хати, з її темних, таємничих закутків, де віками сидять образи злих і добрих духів, невмираючі у світовому пантеоні дочки і дружини пастухів і орачів. Хатні біси, зі стайні чи обори, мавки, лоскотники, водяники, відьми, рахмани і карлики – то цілий страшний світ, таємний і такий близький – що всі ці перелесники, обоясники, джуми, чарівники і чарівниці торкаються щоденно налякану підсвідомість ґаздині, так само, як торкається її вітер полонин і плуг потоку. 

В недоторканих лісах, в шумі рік, на мочарах, в хвилях ланів – всюди живуть своїм чарівним життям духи. Одні з них впливають на людей, їх душі і настрої, інші оберігають бойків від злої сили, над якими панує великий безіменний безп‘ятник – диявол. Живучи у світі чар і страшних сил, став бойко недовірливим і підозрілим, але рік за роком, навчаючись в школах, відбуваючи службу у війську, працюючи на нафтових свердловинах, на бориславських, дрогобичських і бітковських фабриках, у підкарпатських оздоровчих закладах, не позбуваючись вродженої підозрілості, засумнівався в існуванні чарів, на противагу його дружина з оточення духів не могла вирватись і знаходиться під тягарем забобонів ціле її життя. Темне є воно, смутне і тривожне, про що говорить одна з народних пісень:

Трохи літа в лютому горі

І кінця не бачу;

Тільки нині легше стане

Як трішки поплачу….

Бойківщина – край дуже віруючих людей. Церкви, давні костели вже залишені, але всюди при дорогах видніються каплички і хрести. Відчувається в тому рука керуючого і думка, яка опирається на очевидність, що церква є тією силою, яка утримує людей в народній свідомості, яка захищає мову людей, його особливість і політичну свідомість. Бойківські церкви – переважно дерев‘яні, хоча можна знайти і достатньо мурованих – завжди збудовані на відстороненому, але мальовничому місці, яке видно зі всіх боків. Поміж зелених дерев видніються гарні барокові купола, кількаверствові дахи, що говорить про артистичність ліній. Який же стиль тих церков? На це питання важко відповісти, настільки різнорідною є бойківське сакральне будівництво. Тут йдеться більше про старі церкви, бо нові вже є набагато простішими і конвенційними. Якщо порівнювати бойківське церковне будівництво з таким в Болгарії, Сербії, Греції і Росії, то можна знайти аналогію. Так як і всюди, сакральне будівництво проходило різні етапи стилю, щоправда не завжди під впливом східного костела. Архітектні погляди Заходу наклали свій слід і сприяли наслідуванню, якщо не в цілому, то принаймі у важливих елементах, від чого не могло навіть вберегтися  московське ортодоксне православ‘я – це підтверджує собор св.Василія в Москві, Св. Ісаака і Казанський в Санкт-Петербурзі. Невідомо, чи можна буде відповісти на питання, хто і коли будував старі церкви? В будь-якому разі, надзвичайно гарні ці доми Божі! До нефу через маленькі віконця з довголітнім нашаруванням шибками впадають промені сонця.  Барокові «царські» ворота виблискують іскрами, які запалююся на золоті. З мороку в запаху воску і кадила визирають темні і сурові обличчя святих і мучеників. Тихі перехрещування костельних бабусь, щось поправляючих і щось прибираючих, перед деякими іконами, виконаними невдалим пензлем, ковзають маленькі промінці в латунних чи срібних кадил. Розлягається тихий шепіт молитви і глибокі здихання. Промені перехрещуються і змінюють свій керунок, відслонюючи все новий закуток церкви, нові обличчя і жорсткі, ніби не поступливі постаті святих на образах і лапідарних фресках, сунуть ніби шпилі проекторів і кожна зберігає таємницю. І тільки за позолотою закритих воріт вівтаря панує морок і тиша…

Сюди приходить побожний нарід, слухає, про що говорить до нього парох-інтеліґент, вхоплює кожне його слово, часами плаче. 

Наприклад, «Різдво» – одне з найбільших і найважливіших свят, бо від справляння Святого вечора багато чого може залежати в житті ґаздів. В день Святого вечора родина встає якомога раніше, щоб так було цілий прийдешній рік, починаються приготування до вечері – повага до Святого вечора. Ґаздині випікають чотири паляниці і крачун – житній хліб, який вміщує в собі всі можливі приправи і прикрашений зубчиками часнику. Дванадцять страв мусить приготувати ґаздиня: кислу капусту з олією, картоплю (бараболі), борщ, пироги, голубці, фаршировані товченою картоплею, пастернаком, грибами, бобами, кутю, палянички, оселедці, кисіль вівсяний, і якомога густіший, щоб молоко цілий рок було жирне. 

Коли ґаздині все наварять і напечуть, починає свої дії ґазда. Він бере чотири паляниці, направляється до стодоли за дідухом (сніп з вівса). Коли поклав сніп на землю, а на нього печиво, вклякає на коліна і дякує Богу, що він і його челядь дочекалися щасливої хвилини. По закінченню молитви заходить до обори і стайні, даючи худобі по шматку паляниці. Як тільки ґазда переступить поріг, принісши залишки печива і дідуха, відразу гасять світло, він бажає всім щастя, веселих і радісних свят, і ще кращих в наступному році.

Що ти приніс? – питається ґаздиня.

Золото! – швидко відповідає пан дому.

Чим його важиш?

Волами! – відповідає нащадок пастухів.

Такий діалог повторюється три рази, після чого запалюють лампу, свічки або личину. Ґазда розкладає під обруса солому, а на середину столу ставлять свічку. То є важлива хвилина, бо хтось з родини приносить жменю соломи і кидає її в куток. Одна з дівок сідає на неї і імітує рухи курки, яка збирається знести яйце. Ця сцена є необхідною, щоб кури потім цілий рік несли яйця. Не можна забути й іншого звичаю, коли всі присутні беруть в руки загостреного патика і тикають ним по кутках і під лавою, роблячи дивні рухи, з поважною міною на обличчі і мумрижать талісманічну формулу: «Я – глип, а там гриб, я прикляк, а там п‘ять, я сів, а там – сім, я ліг, а там повний міх!» Тепер вже всі певні, що грибів збиратимуть цілу купу. Ґазда кладе під стіл відламок лемеша, сокиру і пилку, розтрушуючи солому по хаті, ланцюгом зв‘язує дві ноги у столa. Що то означає? Залізо! Великий, одвічний, солідний талісман проти всіх злих сил. Врешті решт всі вклякають, моляться і сідають за стіл до вечері, поділившись перед тим просфорою з церкви. Під час споживання їжі хтось підходить до пеца, кидає вугілля у церковне кадило і дмухає на нього, щоб захоронитись від болю зубів і обморожуванням щік на морозному вітрі. Булькоче горілка, яку наливають до кубків або склянок, голосно цмокають і запивають зголоднілі люди, які про все завжди пам‘ятають. Коли їдять капусту, ґаздиня виходить на двір і питається, чи смакує капуста. «Ні!» – відповідає їй ціле товариство. «Закисла твоя капуста!» Ґаздиня тішиться і говорить: «Щоб так листом капустяним була вона недобра»  Існує церемонія подавання картоплі, бобів, куті і киселя. Після вечері приходить пастух і всі ложки зв‘язує соломою, щоб худоба не відходила, а трималася разом череди. Ложки потім втикають у сніп, щоб працівникам не боліли крижі. В той час ціла родина наслуховує, чи часто гавкаю пси. Якщо густо «бреше», значить карнавал буде веселий і гучний. Світло цієї ночі не гасять, щоб небіжчикам було видно на тім світі. По вечері молодь співає колядок: «В неділю рано сонечко сходить, Пречиста Діва по раю ходить, а свого синойка за ручечку водить». Назавтра родина ґаздівська встає перед світлом, що мабуть залишилося з недавніх часів, коли вечеря затягувалася аж до рання. Родина миє обличчя і руки водою, до якої «на щастя» кидають монети. Ґазда бере до рук крачун і йде на вулицю до криниці, щоб покропити холодною водою і повертається до хати. На привітання господаря «Христос родився!» хором відповідають «Хвала Му!», а крачун, стиснутий в ґаздівській руці, переркочується від порогу до столу. Всі уважно спостерігають як впаде хліб, бо з того ворожать чи буде врожай. Ґаздиня обв‘язує хліб льняним рядном, кладе під сніп, який лежить під обрсусом і впустивши вівці в хату, годує їх з руки, а потім випроваджує. Після снідання родина іде до церкви, по обіді молодіж ходить по сусідах, співаючи коляди. Того дня господарі не повинні спати. То би було небезпечно, бо льон би зігнив на корінні. 
Зимові свята настають одні за іншими. На новий рік можна вже з‘їсти крачун, хоча вже достатньо сухий, але перед тим треба витягнути його середину і дати худобі, що остаточно охоронить її від хвороб. В цей день ворожать по хатах. Страшні то і понурі ворожби! Ґазда кладе на піч стільки розжарених вуглів, скільки є осіб в родині і скільки худоби. Вугілля тліє, перетворюється в попіл і гасне. Людина або звір, чий вугіль не покриється попелом – в наступаючому році безнадійно помре. Між Новим роком і святом Йордану (Трьох царів) жодна жінка не винесе з комори випраного, бо інакше нападе на неї лісний біс і на поле зі льном кине смерічку – шкідливий бур‘ян. Не можна теж накручувати нитки на мотовидло, якщо не хочете, щоб ястріб ловив курчат. На вечері святих Царів діти мусять сипати у лежачі на землі кільця від бочки овес і обов‘язково через ліве плече, тоді кури будуть нести цілу купу яєць. Після обіду починають дивувати хлопці і дівчата. Вони малюють на всіма дверима крейдою або тістом хрести. Ввечері відбувається подібний ритуал з невеликими змінами вже по вечері. Тільки по вечері бойки виглядають раз за разом у вікно, щоб побачити відкрите небо і попросити у Бога того, чого хочуть. Вдосвіта приносять свячену воду і кладуть її за образи. Якщо хтось захворіє, ґаздиня дасть йому випити тої води, до якого перед тим дасть трохи тіста або крейди з хреста над дверима. Бойки одностайно стверджують, що то завжди допомагає тим, хто має біль у шлунку або кашель. (М. Туранська)

На паску нові клопоти, нова ворожба і старі обряди, певно ще поганські. Коли печуть паску – те традиційне святе печиво, треба кожного члена родини торкнутися лопаткою, якою всаджують хліб до печі. Від того люди набираються здоров‘я. Шкаралупа свячених яєць, яку кинути на грядку, де садять капусту, надає їй білого кольору і знищує хробаків. Мудрість людей, одвічна досвідченність і традиція! Живе вона від першого крику немовляти, навколо якого згромаджуються люди, щоб оберігати його ціле життя від злих сил і підступних, вдень і вночі, в долі і недолі боронитись перед злими злими силами був змушений стародавній бойко: вибирати щасливе місце для хати, пам‘ятати про охорону родини, худоби і небіжчиків, а кожний життєвий акт віддавав під опіку Богу і Пречистої, не забуваючи проте про накази дідів і прадідів, яких гордилива бойківська молодь називала «чорними ворожбами».

Сьогодні бойки вже забувають всі свої давні звичаї, які так довго оберігалися, окрім двох, які пережили і науку священників, і насмішки містян, і вплив війська, шкіл і фабрик. Йдеться про звичаї весільні і похоронні. Це сталося мабуть тому, що стосуються вони великої кількості людей, що йдеться про амбіції і гонор дому. Тому просять молоді найбільш шанованого в селі весільного старосту і якнайкращу свиту сватів, свах, дружб, дружок, найкращу музичну капеллу, щоб добре грала; стараються, щоб спросини виглядали якнапочесніше, караваї чи колачі були якнайбільші, білі і здобні, такі, про які співається в обрядовій пісні: «Світи місяцю з раю нашому короваю, щоб був коровай красний і я як сонейко ясний!» Молода гірко плаче за минулим, даючи зрозуміти, що її життя в батьківській хаті було щасливим і багатим і вона сподівається на те саме в хаті чоловіка, на що молодий відповідає чудовими дарами, викупом і сердечним прийняттям в своїй чи  батьківській хаті, де дружби на очах молодої ділять колач, чим ще більше підносять заможність молодого, співаючи:

Ой, знаю, знаю, 

Що в тим короваю,

Пшениченька з-під гаю, 

Водиченька з Дунаю,

Яйця з-під Камінця,

А сокіа з Краковця,

Шафран, перець з Гданська, 

Вся приправа панська, 

А свашки тутешні –

Але обі молоді!

Як смерч звідки не візьмись виповзають всякі забуті здавалося забобони, ворожіння, закляття і відговори, про які ніколи нігде не говориться. Всі будуть виконані, бо не можна нічого забути, так як від цього залежить щасливе життя пари. Вічне вагання душі поміж новим і старим богами! Новий – в церкві, в хрестах, які стоять при дорогах, в повчаннях пароха, а старий – то не покрита свідомістю і смислами праслов‘янська космогонія. Вона з новою силою промовляє в похоронних обрядах, починаючи від каравану на санях, який є нагадуванням про давнє пастуше життя, коли рештки небіжчика на плоцах спускали з вершин до долин, звідки душа померлого не знайде дороги до вогнища, яке палає перед шалашем на полонині. Відразу по смерті бойка – не застилого іще покійника – садять на жидло, потім родина омиває його водою з річки, одягають його на «чорну годину» і кладуть на лаву, на шар болотної трави млачини, під голову замість подушки кладуть шматок дерева. Небіжчик лежить в довгій сорочці, на швах якої зроблені чорні вставки, в полотняних штанях, затягнутих ременем і в  барановій кучмі на голові. Жінкам пов‘язують чепці і великі білі хустки. На ноги померлим  вдягають нові ходаки і накінець покривають нагробною плахтою. З цього часу не можна підмітати хати і ходити в шапках  або хустках. Як тільки відспівають в церкві небіжчика, приносять хрест, церковні лампадку і свічки. Коли по комусь в церкві дзвонять дзвони, не можна вітатися, бо інакше би тому всохла рука. В голові у небіжчика запалюють свічки, на лаву ставлять миску зі свяченою йорданською водою, щоб душа могла викупатись перед тим як з‘явиться на Суд Божий. Біля покійника родичі кладуть буханку хліба, перев‘язаний навхрест. Всі вклякають біля покійного батька або чоловіка, тільки не перехрещуються. За хвилю вже чується завивання жінок: «О-йой-йой, пощо ж ти мене на цім світі залишив?». Так буде повторюватися на протязі півгодини три рази на день, щоб чуло ціле село, як оплакують того чи іншого, які вже відійшов назавжди. Коло померлого моляться на колінах, але не вітаються, щоб не накликати на себе смерть. Знали плачільниці теж і спосіб на сльози – терта цибуля. Вона стає в нагоді тим плачільницям, яких наймають і яким платять за плакання, які теж люблять почастуватися горілкою, щоб як найжалісливіше «йойкати». На завивання особливу увагу звертають родичі і сусіди. Насправді посуджують, чи достатньо оплаканим був небіжчик. Тим часом дізнаються про смерть померлого ціла його родина і знайомі. Вони заходять  до хати, не вітаючись. Вони вклякають біля тіла небіжчика, лиш не вітаються за руку, бо переживають за неї. Вночі найближчі знайомі стережуть тіло, розповідають про різні чари і страхи або діляться новинами, коли один з присутніх кладе голову поміж руки небіжчика і нахиляється над ним. Спостерігачі цієї забави б‘ють його лопаткою. Той, кого вдарили, мусить відгадати, хто саме його вдарив. Іноді стається так, що він довго не може вгадати і довго залишається стурбованим. Наранок ґазда кладе тіло вмерлого в труну і під завивання жінок благословляють його, цілують руки. Коли парох супроводжує кондукт з хати, рідні, які несуть труну, ударяють нею об поріг, щоб небіжчик не бачив з того світу, що відбується в залишеній ним хаті. Перед дверими парох виголошує подяку за життя померлого, говорить про його добрі якості, заслуги. Тим часом хтось з родини випускає зі стайні худобу і коней, щоб і ті поблагословили свого господаря чи господарку. Хтось трусить картоплю в погробі, бо без цих рухів вона б могла згнити. На цвинтарі учасники похорону стають біля виритої могили і по черзі обходять труну, цілуючи хрест, який тримає духовна людина. Потім слідує коротке Боже слово, яке переривають завивання «О-йой-йой, де ти ся  ховаш під холодну землю, йой насиплють ти глини на очі, йой». Труну опускають донизу. Парох кидає в яму на труну залишки вугілля з кадила та кілька горсток землі. Виростає горбок землі. Люди вклякаючи моляться і потім залишають цвинтар. В хаті якомога швидше підмітають підлогу, а солому і сміття складають на березі потоку і спалюють (М.Зініч). Перед сном найближча родина зі страхом вглядається в кутки хати, шепочи молитву, яка в їх вустах виглядає швидше як закляття: «Янголики-охоронці! Стережіть мою душу з вечора до півночи, від півночі до когута, від когута до рана, на віки віків. Амінь». Їх побратими зі Джвіни так говорять цю молитву-заклинання: «Чорний чи білий, пекельний чи небесний духу, стережи мою душу звечора до пів-ночі, від півночі до перших півнів, від перших півнів до сонця, на віки віків! Амінь» Те саме звучання і той самий зміст! Зміни і доповнення з‘явилися під впливом вищої культури. 

Лежать бойки впалі в  темряву і наслуховують.  Щось ніби клекоче в чорному мороці хижі, щось пересувається і рухається – то ближче, то далі, таємниче, безформне. Може то чорний безп‘ятик тягне душу померлого ґазди, що сховалася в чорному куті за піччю? А може то великорукі духи, ті безкінечні перелесники, замочені мукою конання, які таємно нападають на подорожуючих, кружачи їх у веселому переплетінні хороводу чи то з радості, чи то з печалі, вже відійшов назавжди той, хто в кожну хвилину свого тяжкого життя думками звертався до них – безсмертний поганин, який поважав надприродні сили ночі, оскільки тиша покривала здається цілий світ. …

Переклад ©Ольга Самборська

smbha@gmx.de

Spread the love
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Schreibe einen Kommentar