Автор: Ольга Самборська
Берлін, 13.07.2018
В Європі затвердили закон про заборону фотографування людей в публічних місцях без їх на те дозволу. Людська обгортка стала так само важливою, як і обгортка товарів на полицях. Товари не всюди можна фотографувати без дозволу, а торкатися їх взагалі заборонено. Лише в спеціально відведених для цього місцях і з дозволу продавця можна пощупати продукт насолоди і престижу. Насолода з відбитками маркових і фірмових позначок, етикеток і лоґо – недоторканна. Світ вже давно змінився в музей капіталістичного перевиробництва під відкритим небом, де товар – це в першу чергу експонат, в другу – продукт для споживання, за яким треба стати в чергу. Товар як культ, як мета, як сенс життя – рушійна сила розвитку ноосфери.
Моя буденність в Берліні – це постійна зустріч з обгортками і товаром. Вони – в купівельних кошиках, в замовленнях поштою, в аптеках і в решті на кінцевій стадії – в смітнику. Після цього їх спалюють, розпилюючи в повітрі різницю від вартості продукту і самовартості обгортки. Покупець, заплативши за обгортку, на кінцевому етапі залишається ні з чим, якщо він попередньо не потурбувався про відшкодування бодай малої долі своїх грошових ресурсів, вкладених в товар. Або ж він сам стає носієм товарної продукції у формі одягу, взуття, аксесуарів, тобто стає манекеном, який зійшов з вітрини. Його тіло так само маловартісне, як і бліда пластмаса манекену. Чим воно блідіше, тим краще виразнюється товар на його фоні. Чим тонші силуети блідих модельок, тим пишніше і багатше виглядає модне ганчір‘я, яке на них нап‘ялюють, і тим швидше й ефективніше його можна запустити на конвеєр масового виробництва товару для живих манекенів.
Такого манекена я зустріла сьогодні в метро. Поки він заходив у вагон і вмощувався на сидіння навпроти мене, я вже встигла запримітити чорно-білі контрасти адідасовських знаків по всьому його силуеті. На ньому все було контрастне, чорне з білою графікою або навпаки. «З такою любовю до контрасту і чорно-білих тонів можна було б рядитися ксьондзом,» – подумала я.
Це був молодий берлінець. Поки я серед фірмових спортивної футболки, шортів, шкарпеток, кроссівок, смартфону, смартгодинника і навушників шукала його обличчя, очі примітили костилі, які він аккуратно поклав біля себе. Тепер я могла споглядати його всього. На правій нозі – великий протез. Він частково прикрив полатане хіріргами коліно. Все говорило про серйозну травму. Очевидно, що хлопець займався якимось конкретним видом спорту професійно. Вже боюся поглянути на обличчя, бо серце співчуває пережитому ним болю і не обманює мене.
Хлопець-спортсмен не виглядав так блискавично, як це звикли бачити неспортсмени на обгортках ґлянцевих часописів. Блідий блондин з худорлявим обличчям – такого опису вистачило б доволі. Додати варто лише, що від худорлявого хлопця там було дуже мало, бо більше було від ADIDAS, Puma, Nike, Kempa Core, Uhlsport Score, Jako та інших фірм і марок, які годі було прочитати здалека. Знаю, що спорстмени мають знижки для покупки спортивних товарів в спеціальних для них магазинах. У випадку спортсмена у полі мого зору спостерігалося зловживання цим привілеєм. Переді мною сиділа «обгортка» або багато “обгортки” і дуже мало товару. Так іноді можна обпектися в магазині, купивши товар за велику ціну з заманливою обгорткою. Коли ж відкриєш вдома куплене, то помітиш, що купив лише обгортку. Розчарування товаром не примусить себе довго чекати.
Я теж сиділа розчарована побаченим. Мені шкода було худорляве тіло з залатаним як бідна латка коліном. Воно ніби сховалося в складках фірмової одежі, соромлячись своєї слабкості, недосконалості. Якби я навела на нього лінзу фотокамери, воно мабуть не витримало, бо було вже і без того зламане силою символів марок, етикеток, лоґо. Його пращур часів класицизму лише віддалено нагадував про себе у фенотипі.
Як добре, що в Європі ввели закон про заборону фотографування в публічних місцях без дозволу на те дотичної особи. Тепер можна обмежитися описом особи або обгортки. Це вже як хто бачить. Контрастно або чорно-біло.
