За що я люблю Берлін.

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 10.06.2019

Понеділок по трійці і по карнавалі в Берліні теж вихідний. Минулого тижня ми знову мали продовжені вихідні. Німці люблять святкувати всі релігійні свята і затягувати їх на якомога довше.Сама працьовита нація любить довго відпочивати. Навіть набожна Польща не дозволяє собі святкувати Возвдвиження або Трійцю три дні підряд. Тому під час німецьких вихідних можна чкурнути на польський кордон за 70 кілометрів (де все відчинено на відміну від Берліна) і зробити закупи в польському супермаркеті, бути обслуговуваним українськими продавцями (остання хвиля міграції) і повечеряти в польській колибі варениками місцевого виробництва.
А можна і не паритись до Польщі, а попаритись на місцевому сонечку в дешевому в’єтнамському ресторанчику, яких в Берліні більше, аніж будь-яких інших національно-ресторанних представництв як-то турецьких чи італійських.

Найпопулярнішими на вулиці Гасенгайде є ресторанчики “Hammy” і “Reisschalle”. Вони хоч і конкурують між собою, але і ті, й інші завжди мають відвідувачів. Їх клієнтура – берлінський турист або турист, який вже осів в Берліні і більше не турист. Його ще називають хіпстером (Hipster). Це дуже цікавий народ. Він більше переймається старт-апами, цілонічними вечірками, гарною здоровою вегетаріанською іжею, вбранням із секондхендів, тобто не перебирає і носить вінтаж як останній писк моди. Він має вичурний вигляд, недоглянуту зачіску і завжди щасливий вираз обличчя. 
Саме між такою публікою я парилася сьогодні в такому хіпстерському місці. Публіка пожирала в’єтнамські рисові макарони з паростками сої, коріанду, тофу та інши іградієнтами азіатської кухні, невід’ємною частиною яких є глютамат. Жваве англо-іспанське спілкування. Захекані подавачі іжі. Все рухається як на конвеєрі. Один сідає, інший вже встає, третій чекає на вакантне місце. Вулик. 
Раптом повітря пронизує сигналізація припаркованої перед рестораном чиєїсь машини. За гучністю вона нагадує радше сирену, Публіка затихає. Всі забувають за рисові макарони і повертаються до винуватця шумової атаки. Сирена-сигналізація не стихає. Публіка все ще напружено чекає вимкнення сирени. Захеканий водій вскакує до машини. Всіми потугами намагається вимкнути сигналізацію, але йому це не вдається. Так проходить вже 5 хвилин. Мабуть не лише мені ці 5 хвилин видалися вічністю. Ще одна хвилина, ще одна потуга. Щось пішло кардинально неправильно в машинній техніці. Може перегрілася? На годиннику стрілка зробила позначку на відмітці, яка вказувала, що звукова атака продовжується вже 7 хвилин. Ресторанна публіка не злиться і не нервується, але натомість уважно стежить за процесом вгамування машинної інтелегенції. І раптом – тиша. Зніяковілий водій боїться навіть поглянути в бік публіки, яка останні 7 хвилин вболівала за приборкуванням неслухняної сигналізації. І раптом на одному тоні як по вказівці диригента заглушена публіка починає аплодувати з оваціями і радісними викрими. Зніяковіле тіло водія вже впевненіше виповзло з машини і вдячно вклонилося терпеливій публіці. Ось за що я люблю Берлін!

Залишити відповідь