Чому він плакав?

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 19.06.2019

Я вихопила його заплакане лице з групки дітей, які поверталися зі школи додому. Великі зелені очі малого турка чи араба були засклені слізьми. За ними проглядався глибокий біль дитини. Якби поруч не йшли щасливі однокласники з трояндами по одній кожному, то я б може не відразу і віднайшла причину трауру хлопця без троянди. Щасливі трималися разом, купкою, жартували, сміялися. Розчулений хлопчина плентався трохи збоку. Тіло згорбилось під вагою шкільної сумки через плече, хоча в його ноші нічого важкого б не мусіло бути. Це був останній навчальний день в берлінських школах. Чому він так плакав?

Мені хотілося підійти до дитини і запитати про причину сліз, якби я не їхала велосипедом, який виділив мені на споглядання рівно кілька секунд. Я промайнула повз дітлахів, прихопивши лиш заплакане лице з собою.

Чому він плакав? Я вже не могла більше ні про що думати. Великі зелені очі. Кройцбер, один з найінтернаціональніших районів Берлінав з чи не найчисельнішою турецькою і арабською громадами, познайомив мене зі всіма можливими варіантами місцевих фенотипів. В більшій своїй масі чорноокі мешканці Близького Сходу мають серед своїх і зеленооких. Я в них чомусь завжди бачу потомків наших роксолан або тих нещасних українок, яких в давнину гнали в полон завойовники з книжок Павла Загребельного. Cама не знаю чому. Якось внутрішньо відчуваю близькість до них. А може це скіфська чи сарматська кров чує своє? Саме тому так зачепили мене ці великі зелені очі на пів-лиця, повні сліз. Чому він так плакав?

Може тому, що вдома на нього чекатиме покарання від розлюченого поганим атестатом батька? Турецький і арабський спосіб виховання не завжди співпадає з німецьким, коли дитину не можна бити, не можна навіть сварити. Кожен німець знає. що якщо сусід за стіною почує плач або крик дитини. він може набрати поліцію або відділ охорони дітей від насилля і в його двері можуть подзвонити відповідні агенти в кращому випадку. В гіршому випадку, дитина сама набере з подарованої татком мобілки гарячу дитячу лінію і татка можуть забрати за двері. Турецько-арабські родини часто-густо живуть в гетто-будинках з земляками і власними правилами поведінки. Можливо саме до такого будинку і прямував хлопчина, з жахом очікуючи кари, топлячи його в сльозах?

А може він не хотів розчарувати свою маму, яку дуже любить і та любить його? Турецькі та арабськи матері опікуються своїми дітьми навіть до пізнього підліткового віку, супроводжують їх до школи, слідкують за вихованням. Як правило вони рідко працюють, бо мають на собі велику кількість дітей в родині на відміну від німців, які передають своїх відприсків мало не від кількох місяців від народження до ясел, виконюючи “священний обов”язок” працівника. Кожен німець знає, що турок поважає свою матір, але сприймає це як їх національний феномен, а не як загальнолюдську цінність. Німець поважає свою матір по-своєму і аж ніяк її не обожнює.

В житті німецької дитини матір присутня на її роботі, частково у відпустці і ще менше у житті дитини. Поганим атестатом її не розчаруєш. Вона все сприйме методично корректно, нейтрально. Що заробив, то і маєш. А можна на атестаті і заробити, коли маєш добрий, за який батьки можуть обдарувати і цінним подарунком, загативши в такий спосіб відчитки совісті за недовідданий дитині час. Тут не вируюють емоції. Тут штилить прагматизм. Тут не плачуть, не регочуть, ведуть себе коректно і стримано. Все має своє місце, незважаючи на якість і вартість. Тут не може бути ні більше, ані менше, бо все прораховано до цента, до міліментра, до процента і до страхівки. Цей прорахований прокалькульований беземоційний клієнтель арендуватиме сьогодні всі можливі берлінські зали для святкування випускного балу абітурників-абітурієнтів.

Хлопчик, який плакав, ніколи не доросте до такого балу, бо його швидше за все відсічуть з передкар”єрних сходинок ще в шостому класі, коли початкову базову школу сортуватимуть на відбірних і відсіяних. Одні підуть в гімназії, інші в реал-школи. Перші – це майбутня еліта, так звані академікери, тобто вищоосвітяни, інші – безвищоосвітні, які далі йдуть до професійних фахових шкіл, здобуваючи поганооплачувані професії. А може тому і плакав хлопчик, що не відкрилися йому двері “на гору”, до обер-школи, до гімназії, про яку він так мріяв? Іноді достатньо того, щоб вчитель поставив один занижений бал, і дитина вже не проходить вище і падає в відведену їй на все життя соціальну нішу. Кому бали на сльози, кому – на радощі. Бали вирішують все.

Діти мігрантів, які потрапили до Німеччини з тих чи інших причин, народжені тут, пізно вивчають німецьку мову, часто вже в школі, бо вдома батьки говорять виключно мовою країни походження. Батьки не завжди можуть допомогти дитині з домашнім завданням, бо не є достатньо компетентними в шкільних дисциплінах, а на репетиторство не мають відповідного бюджету. Діти самотужки долають шкільну науку і вже у вищих класах вирівнюються зі своїми ровесниками в доланні азів шкільних. Як правило, діти мігрантів здібні, багатомовні, мають високу емоційну інтелігентність. Упередженність вчителів не дозволяє їм цього бачити, а емоційна складова в оцінці учня, чуттєвість до нього як людини і взагалі відсутня. Бали б”ють боляче. Може саме тому так плакали великі зелені очі, що в них ніхто не заглянув до їх глибини, до дна, на якому певна було що розгледіти. Суспільство звикло дивитись на все зверхньо, безчуттєво і не бачити сліз. Навіть від розуміння цього вже можна заплакати.

На якусь мить мені видалося, що це хлоп’я було єдине у цілому Берліні, яке плакало. Решта – святкувала. В берлінських клубах. Напарфумлена, шиковно вбрана публіка. Строгі костюми, скромні без зайвих аксесуарів плаття випускниць і їх матерів. Світ обрано-вибраних, лаковано-гельований, який ніколи не плаче, навіть якщо плаче дитина. А плаче лише тоді, коли падають його акції в банку. Цю публіку я зустріла, коли вже поверталася велосипедом додому. Біля клубу “Хакслі” якраз зібралися костюми з манекенів дорогих бутіків і салонів. На жаль, нічого не моглa вихопити з юрби. Жодної емоції. Лише напружені м’язи щелеп і невротично-напружени статури. І мені бракувало тих живих зелених очей хлопчика, який плакав, бо я не хочу, щоб він плакав, знаючи чому.

Spread the love
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Schreibe einen Kommentar