Автор: Ольга Самборська
Берлін, 16.07.2018
“Я тебе засікла, білко!”- про себе вигукнула я і миттєво потягнулася до фотокамери. Вже здалека я запримітила, що в першому стрічному смітнику в парку Газенгайде хто порпався. Це був не бездомівець в пошуках їжі, і не збіднілий берлінець в процесі розгрібання пляшкової тари на її здачу в обмін на гроші. Це був хтось з білчиної родини, хто намагався бездумно повторити смертельний вчинок білки, про що я писала в матеріалі
Документальне свідчення про те, як білки годуються зі смітників, а потім безжально гинуть від отруйної їжі зі смітника, можна переглянути за посиланням:
Своєю присутністю зі псем поруч я зігнала її з її смертельної годівниці. Білка незадоволена вискочила зі смітника, стрибнула на дерево і її хвіст простиг.
Знову наздогнали мене думки, які я викладала за посиланням
Якби комусь залежало на білчиному житті, то певно таких смітників більше б в парку не було. Але нікому на її житті не залежить. Вона як і я належимо лише простору між деревами і урбанними забудівлями. За деякий час білка мене таки наздогнала.
Коли я присіла на лавку, вона вискочила як з-під землі, кинувши косий погляд в мій бік. Не знаю, чи була вона не задоволена тим, що я її зігнала, чи навпаки, вдячна, я можу лише припускати друге. Я все ж постараюся щось зробити, щоб зберегти життя білок в парку.
