Вереск.

Автор: Ольга Самборська

Берлін 10.10.2018

Вереск.

Ранок на пересічній зупинці Германплац в берлінському Кройцбергу. Всі перони заклеєні строкатими стрічками пасажирів різних іміджів. Звичайна нудна картина ще заспаного міста. Спостерігаю її кожного ранку. І раптом цю нудьгу розриває писклявий голос безіміджевої особи. Вереск заповнює піднебіння станції метро в напрямку до Олександерплатц. Вона, безіміджева, одна з десятків з простянутими руками або з порожніми паперовими феліжанками від випитої кави, починає свій робочий день збирання «дані» з працюючого берлінського середнього класу.

Ще кілька років тому це були поодинокі особи-безхатченки, які пересідали з одного вагону в інший і так ніколи один з одним не перехрещувалися, залишаючи зібране собі на пиво. Пізніше їм придумали «приманку» – газету бездомівців «Моц», яку вони стали продавати за символічну ціну в один Євро і п‘ятдесят центів. Хто хотів, міг придбати газетчину, і таким чином підтримати безхатченка. Хто не хотів газету, міг просто дати кілька Євро продавачу своєї «бідноти-голоти». Все було цивілізовано і в газетній «обгортці», не прискіпаєшся.

Останній рік збирачів копійчини не те, що побільшало. Вони стали ходити колонами. На найбільш «ходових» лініях берлінського метро вони вже не те, що пересікаються, вони просто дихають один одному в потилицю. Це вже такий собі конвейер рук або паперових кавових одноразовок перед затупленими або спрямованими в мобільні пристрої або в ґаджети очима, які вже ні на кого, і на на що не реагують.  Таких вже нічим і ніким не проб‘єш. Ну хіба що вереском.

Молоде худорляве тіло або те, що від нього залишилося, вдягнуте в рожевого відтінку одяг, нагадувало малу дитину, яка згубила батьків і розплющена на підлозі не в змозі сама дати собі раду. Вереск розпачу то наростав, то згасав. Тіло падало на землю, і піднімалося, кидалося в конвульсіях і несамовито верещало. Вереск наближався до мене, то віддалявся. Я пошукала дрібних грошей, які маю завжди заготовленими на такий випадок «збору». Ритм вереску перервався через прибулий потяг метро. Жовті дверцята втягнули мене всередину підземної кишки і потягнули назустріч турботливому дню. Ранковий вереск розчинився в павутинні станцій, залишивши лише згадку про себе в дрібноті грошей, які я так і тримала в стуленій жмені. Я розімкнула долоню і скинула грошовий «підкорм» в зовнішню кишеню рюкзака для наступного потребуючого. І забула про цей верескливий випадок.

В турботах-марнотах пробіг швидко, як потяг в метро, і мій день. Черговий потяг привіз мене знову на Германплатц, на мою малу берлінщину. По дорозі додому захожу в аптеку за дрібничкою. Там вже багато років маю знайому продавчиню, майже землячку, родом з Білорусії. Вона завжди порадить правильні ліки, ми обговоримо особисте, ловлячи на собі косі погляди німецьких працівників аптеки. Наша міжнаціональна російська є тією азбукою Морзе, завдяки якій ми можемо обмінятися найпотаємнішим, не турбуючись про безпеку даних. Так було і сьогодні. Потягнулася розмова про те, і про се. Як раптом з мого білорусько-російсько-аптечного потаємного простору витягує мене до болі знайомий зранку вереск. Моя співрозмовниця-аптекарка переводить погляд вбік і фіксується на комусь. «Ось, знову вона прийшла за шприцом. Оце кілька разів на день так може приходити»-спокійно кидає репліку вліво.

Я слідую за її поглядом і наштовхуюсь на вже бачене мною зранку рожеве худорляве тіло, яке і було для мене вереском. Зараз я можу його вже краще розгледіти. Це була особа жіночої статті. Рожеві речі на ній радше нагадували дитячий повзунковий одяг, бо були з плюшевого матеріалу, з вичурними вставками і блискучими гудзиками. Лише обличчя контрастуавало з одягом. Розсипані як пшоно прищі робили обличчя невиразними і говорили про велику кількість невисловлених внутрішніх образ цього вереску.

Вона кинула на аптечкий столик гроші за шприц. «Зараз перестане верещати,»-зауважила моя знайома аптекарка, яка спостерігає таку картину вже мабуть не один раз на день. І дійсно, рожевий вереск зробився раптово рожевим посміхом, схватив з радості шприц і поскакав поміж аптечними полицями на вилуцю, де мав розчинитися в ейфорії вколотого з допомогою придбаного шрица.

«Наркоманка!» – зрозуміла я і вже мало сама не зверескнула. Я ще ніколи не бачила наркомана так близько. Ні, не так, бачити я їх то бачила, не знаючи, що вони наркомани, бо не бачила їх зі шприцами. Я ніколи не бачила наркоманів, які купують шрици в аптеці так само, як я купую таблетки від кашлю. Я бачила використані шприци, які валяються всюди по місту, як залишена шкарлупа від лузання насіння, яке ніхто не прибирає, але не бачила, як вони туди потрапляють. Одноразові. Стерильні. Для стерилізації душі.

Мій внутрішній вереск від побаченого ще і досі не може розчинитися в згасаючому дні згасаючої цивілізації, де шприц для введення смерті можна купити в аптеці на Германплатц.

 

Spread the love
  • 3
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    3
    Shares

Schreibe einen Kommentar