Автор: Ольга Самборська

26.10.2018

Вона впала мені в око відразу як вийшла зі спорткубу. Це було десь місяць тому. Ще в ліфті вона зачепила розмовою зазвичай потухлих навіть після спортивних тренінгів німців. На виході вона попросила в когось запальничку, щоб підпалити свою першу післяробочу цигарку. «Нарешті я вільна!»-вигукнула вона в простір перед будівлею клубу. Поруч стояли учні однієї з професійних шкіл для біженців, в яких з них, біженців зі Сходу, роблять фахівців для німецької економіки, яка в свою чергу виробляє зброю для Сходу,  транспортуючи таким чином демократію туди, де її на погляд політиків бракує. Дівчина, насолоджуючись цигаркою, відразу завела розмову біженицькою мовою. Смолток (коротка розмова) піддавав їй ще більшої жвавості, як це трапляється у випадках, коли мігрант говорить своєю рідною мовою в чужомовному середовищі. Коли запал цигарки стух, вона вже зі власним запалом в голосі розпрощалася з іноземцями-новими туземцями і шмигнула в натовп потухлих німців. Тоді я ще не знала її імені.

Сьогодні я познайомилася з нею ближче. Вона вскочила в розпечену сауну і відразу голосно запитала: «Можу я зробити ауфґус (полити на каміння в сауні для пари)?». Після ствердної відповіді присутніх вона, не приховуючи радості від згоди, вигукнула: «Ну тоді пока! Я побігла за відерцем з водою!». За правилами саме в цій сауні самим робити ауфгус не дозволено, про що говорила табличка на дверях. Цій дівчині видавалося жодні правила не були писані. За хвилю вона повернулася з наповненим водою відерцем. Від водного поливу зашкварчало каміння саунної печі. Пара заповнила дерев’яну хатинку. Дівчина повернула піщаний годинник, попередньо запитавши присутніх про те , чи його вже хтось наставив. Така активність цього дівчиська, яка поєднувала в собі свободу і ввічливість, легку нахабність за німецькими мірками і прислужливість одночасно, видавалася трохи некомфортною. Можливо таке відчуття виникло від перебільшеної концентрації пари в повітрі? Я вже не могла визначити, чого було більше: пари чи свободи. Дівчина мабуть помітила дискомфорт присутніх і зауважила трохи стишеним голосом: «Я сподіваюсь, що я не переборщила? На мене не можна жалітися, бо я тут працюю». І тоді я її згадала, дівчину з цигаркою, яка раділа зі свого закінченого робочою дня, розмовляла з біженцями і понесла свій запал в натовп потухлих німців.

«Ти тут працюєш?» – перехопила я естафету в розмові. Вона ніби і чекала того, щоб до неї хтось заговорив. «Так, я працюю в барі. Мене звати Ґулян. Я говорю арабською і турецькою, бо мої батьки родом зі Сходу.» – затараторила вона, набравши темпу розповісти мені ще багато чого. Я її не перебивала, бо завжди радо слухаю іноземців в країні німих. Німці не радо заводять короткі розмови, а тим більше в сауні, де вони як правило відтягуються від буденного стресу. Щоб не отримати зауваження за порушений спокій, стримуюсь від того, щоб когось бодай словом зачепити. А тут відразу у мій бік цілий монолог:»Я вгалалі за фахом юрист-криміналіст. Ще працюю в Міністерстві внутрішніх справ. Маю справу з брудними речами. Я не віруюча, не думай. Я не ношу бурку, я не молюся, я не віруюча»- ніби виправдовувала вона. «Чому ж не молишся? Що поганого в цьому?» – заперечила я їй. «Ні, ні, я не вірю в ніщо, і ні в кого. Я не хочу, щоб думали, що я фундаменталіста або терористка. Я бачила, як дорослі чоловіки моляться і виходять заміж за дворічних дівчаток, торкаються їх своїми брудними ручиськами…» – її тендітне тіло продемонструвало бридоту. «Я навіть не ходжу до змішаної сауни тут.» – додала вона до контексту бридоти. «Чому?» – намагалася глибше зрозуміти її тему. «Там сидять турки, араби, спостерігаючи голих жінок і обговорючи їх між собою. Я ж розумію арабську і турецьку. І хоч я емансипована, але мені неприємно. Мої батьки – консервативні віруючі. Батько не сприймає мою свободу. І лише заради дідуся я одягаю хустку, коли він нас відвідує. Лише із-за поваги до нього. А мама розуміє мене і внутрішньо підтримує, хоча сама ніколи не наважиться без хустки вийти на вулицю». Я слухала її монолог і уявляла комедійні картини вдягання хустки цією молодою особою, тіло якої було обліплене татуюванням трояндами з червоними лінійними квітами на ніжній засмаглій шкірі, як перед приходом дідуся-фундаменталіста лаштується вся родина на традиційний манер, як батько, послідовний фундаменталіст, під очним прицілом тримає свою дружину, якій дозволено вдягатися лише так і не інакше.

Мені пригадалися лише дрібні аналоги з мого українського минулого, коли в церкву дозволялося заходити лише в хустці або коли по смерті рідних треба було ходити лише в чорному, не можна було слухати музики і вмикати телевізор. Але з турецько-арабськими заборонами-забобонами це все видавалося таким незначним і мізерним, коли я слухала цю дівчину, туркеню і арабку одночасно, яку втискали в турецько-арабсько фундаменталітську тотожність, і німкеню одночасно, яка не носить ні хустки, ні бурки, має татуювання, ходить з розпушеним волоссям, палить цигарки і вільно розмовляє з чоловіками на вулиці. Вона вивчила німецький соціальний код, а зі свого родинного турецько-арабського вибрала тільки найцінніше – відкритість.

Саме таке поєднання притягувало мене до неї. Сусідка по сауні, типова німкення, залишила парову вже на третьому речені Гулянчиного монологу. Німці покоління «бейбібум» (так тут називають покоління від 60-тих до 80-тих, коли народжувалося багато дітей, на долю яких припало найбільше достатку в зв’язку з бумом німецької економіки, нафаршированою Маршаллпланом) не долюблюють мігрантів в місцях велнесу. Тут, де панує лише тіло і вода, де кожен такий, яким від є від природи, особливо коли має затулений писок, німець почувається особливо некомфортно. Тут не можна заховатися під панцером фірмових одіжок, фірмового взуття і крутих зачісок. Тут кожен ж таким яким від є або його немає, бо без фірмового панцирю іноді людини просто немає, є лише тіло.

Гулянчиного тіла було мало, але її самої було так багато. В ній було багато того, чого вона вже побачила в житті, народившись в плаценті матері-арабки, і потрапивши в родину батька-турка. Вона відфільтувала все неважливе з родини. Від її інтеграції в німецьке суспільство залишився міцний фільтрат найважливішого. Цим всім вона заповнила простір навколо себе, від якого німцям було некомфортно, і турецьким і арабських відвідувачам чоловічої статті (жінки-арабки і жінки-туркені рідко відвідують спортклуби) було ще більше некомфортно. Їй самій було некомфортно з цими обома складовими сучасного німецького суспільства.

Вона працювала в cпортклубному барі, який тримає місцевий араб Алі. Я запитала чи подобається їй робота в клубі. «Тут можна працювати, коли тримаєш свого язика за зубами. Знаєш, тут працюють тільки баби, в яких багаті чоловіки. Вони не знають, що таке біда, що таке таке життя. Їх цікавить як збільшити свої губи або як накачати фігуру. Баби!» – розчаровано поділилася вона своїм досвідом. Тепер я зрозуміла, чому вона так раділа кінцю свого робочого дня і чому їй так смакувала цигарка, і чому з таким запалом тоді, місяць тому, коли я її вперше побачила, вона впірнула в потухлий німецький натовп. В ній і досі горів той запал, який я помітила в ній при першій зустрічі в ліфті, коли вона мені вперше впала мені в око.