Про рудовусого.

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 30.11.2018

В смітнику серед зіжмаканого паперу замиготів блакитний вогник дісплею мого айфончика. Він ніби простягував до мене свої рученята-сигнали: «Я тут, я тут!». Я миттєво відреагувала на позивні свого електронно-мобільного поводиря. Ще десять хвилин тому я думала, що його вже більше не побачу. А пів-години тому він з допомогою Гугля вказував мені дорогу до фірми, яка запропонувала мені роботу. Сьогодні я підписувала контракт.

Рецепція фірми обладнана за всіма стандартами сучасного дизайну. Достатньо світла, привітна рецепціоністка, комфортні диванчики, розміщені навпроти один одного. Один червоний, інший сіруватий. Все обіцяє приємну працю в комфортному робочому кліматі.

Мені принесли роздрукований на численних паперах контракт. Бюрократична німецька мова контракту вимагає неабиякої уважності у того, хто збирається його підписувати. Для власної безпеки звертаюся до свого помічника-айфончика, щоб з‘єднав мене з чоловіком-німцем, який розуміється більше на всіх нюансах німецьких контрактів. Обговорюю деталі і, переконавшись в безпеці робочої пропозиції, підписую контракт, поклавши поруч на диван свого електронного помічника. Ще раз перебираю папери, щоб переконатись в правильності підписів і дат. Ловлю на собі погляд чоловіка навпроти, якого обійняв протилежний сіруватий диван. Він заздрісно посміхнувся мені, телепатично давши зрозуміти, що заздрить підписаному контракту. «Мабуть чекає на співбесіду,»- подумала я  і повернулася до своїх паперів. Коли все було в порядку, я піднялася зі всім своїм паперовим супроводом, закинула сумку за плече і попрямувала до рецепції, щоб віддати підписаний контракт.

Рецепціоністка мило перебрала все надане мною і побажала гарних вихідних. На цьому моя фірмова подорож мала би закінчитись, якби я не забула на дивані свій айфончик. Про пропажу я помітила вже на зупинці автобуса, коли збиралася звірити час його прибуття. «Третє око» або шишковидна залоза відразу подала картинку лежачого на червоному дивані айфону. Довелося повертатися за своїм електронним «третім оком».

Особливих переживань з факту відсутності телефону я не мала, бо знала, що в Німеччині рідко коли десь щось пропадає. Совістні німці завжди повертають забуте в громадських місцях. Проблема може бути з іноземцями, принаймі так стверджує медійна пропаганда. В приміщені, де знаходяться німці, я завжди спокійно залишала сумку з гаманцем. Так само ніколи не напружувалася в догляді за своїми речами, коли навколо були лише місцеві жителі. Для мене завжди було аксіомомою, що німець і крадіжка – несумістні поняття.

Чоловік навпроти, який мені так мило посміхався під час гортання паперів, був біологічним німцем. На зворотньому шляху зосередилась на витягуванні з пам‘яті його образу. Невисокий, худорлявий, охайно вдягнутий. На вигляд років п‘ятдесят, середнього зросту. Голубі очі, світле волося, виструнчене вгору тіло. Навіть якби не хотіла пригадувати слово «арієць», воно б все-одно виплинуло. Лише руді вуса трохи приземляли його, робили подібним до таргана.

Щось таке є в тих вусах, що відрізняє одного німця від іншого. Багаті статні німці не носять вуса або плекають великі вуса, часто закручуючи їх краї у трубочку, як це колись робив кайзер Вільгельм Другий. Ці вуса так і називають кайзерівськими або пруськими. Трохи бідніші німці, до яких відноситься пошукач праці на дивані переді мною, носять вузенькі вусики, аккуратно вибривши тоненькі стрічки на верхній губі, що відповідає їх тонкій кістці, вузькому обличчю і розгубленим очами без натяку на широке неандертальське надбрів‘я, притаманне швабам (південно-західним німцям), які замість вусів носять  брови. Тоненькі вусики достатньо різняться від гітлерівського вусатого клейма під носом, але до вусів Бісмарка їм теж задалеко. Саме руді вуса я і сподівалася застати на рецепції, щоб запитати про долю свого айфону.

Відчиняю вже знайомі прозорі двері фірми і ходом до червоного дивану. Від айфону і слід простиг. Так само слід простиг і від рудовусого. В мене все застигло всередині. Звертаюсь до рецепціоністки, сподіваючись, що чолов‘яга віддав знахідку їй. Дарма. Вона про долю телефону нічого не знає, але відразу пропонує свою допомогу.

Ми дзвонимо з телефону рецепції на мій телефон. Тиша навкруги. Жодного сигналу з жодного куточка прозорого з великими вікнами приміщення рецепції. В цей час з чоловічого туалету, що відразу біля рецепції, виходить рудовусий. Кидаюсь до нього з питанням чи не бачив він нагодою залишеного мною телефона на дивані. Той невинно відповідає, що не бачив нічого і відходить від мене до свого місця на сіроватому дивані. Мова його тіла видає напруженість. Він починає скручувати цигарку. Я намагаюся допитатися: «Можливо Ви бачили когось, хтось в межичасі сидів на дивані?» – закидую його питаннями. «Так, так. Тут був один чоловік, коротко сидів на дивані, а потім відразу пішов геть. Такий зі затягнутим назад волоссям і борідкою.» Кидаюся до рецепціоністки з новою інформацією про іншого відвідувача з «борідкою і хвостом». Та здивовано дивиться на мене і далі стверджує, що такого відвідувача і в згадці не було. Я знову до рудовусого. «Так, так, був тут такий!»- далі наголошує той.

Я вже розумію, що щось тут не те і в розпачі прошу дозволи скористатися телефоном, щоб хтось з родини включив геолокацію на айфоні. Родина повідомлена. На мене в тут хвилину мабуть було шкода дивитись, бо рецепціоністка ще раз взялася набирати мій номер зі свого телефонного пульту. Я поштовхом внутрішнього відчуття, вищирівши своє «третє око», йду навмання приміщенням рецепції, щоб бодай ще раз спробувати почути знайомі сигнали свого айфону. «Третє око» веде мене до чоловічого туалету. Відкриваю двері, поглядом сканую приміщення. В сміттєвому кошику під ручним умивальноком  серед пожмаканого паперу після витирання рук на мене блимнув голубим оком мій електронний поводир: «Я тут, я тут!».  В захваті щастя кидаюся до рецепціоністки, щоб повідомити про знахідку в туалеті.

Німа сцена. Руді вуса, рецепціоністка і я з телефоном в руці застигли в зіжмаканій реальності. На підмогу прийшла працівниця офісу, яку ми вже встигли втягнути в пошуки. Це була старша досвідчена німкеня, яку просто так не ошукаєш. Саме з нею я вела процедуру підписання контракту. Вона все відразу зрозуміла. Її «третє око» мабуть вже не раз потрапляло в такі ситуації. Вона вибачилася переді мною і звернулася до рудих вусів, напористо і чітко: «Ви взяли телефон і сховали його в туалеті? Тут, крім Вас нікого не було.» «Ні, ні, я тут не при чому,» – відпирався рудовусий. Тоді працівниця офісу вибачилася переді мною за незручності і дала зрозуміти, що я вже вільна і можу їх залишити. Я цього лише і чекала і вітрогонно попрямувала до дверей. Останнє, що я почула, було: «Ну що ж, будемо перевіряти камеру відеоспостереження.»

Через деякий час мій електронно-телефонний поводир передав мені дзвінок з фірми, де відбувався описуваний інцидент. Вже добре знайомий мені голос рецепціоністки з іншого боку мобільної хвилі цікавився чи я  успішно доїхала додому. Звісно, що я не могла не запитати про кінець історії навколо забутого майже втраченого айфону. «Цей чоловік все визнав. Він взяв з дивану телефон і відразу сховав його до своєї сумки. Коли ж побачив, що власниця повернулася, то сховав телефон в туалеті. В результаті, контракту з ним підписано не було. Чоловік залишив приміщення рецепції ні з чим.».

Так завершилася історія втрати і знахідки телефону в країні, де всі чесні, особливо біологічні, і де ніколи нічого не пропадає. Я ж ще раз переконалася в справедливості духовного закону: «Не має нічого прихованого, що би пізніше не стало явним!».

Коли ж я розповіла цю історію своєму чоловікові-німцеві, то перше, чим він поцікавився, ким був чоловік, який потягнув мого телефона. «Німець!»-миттєво випалила до обляпаної медійними шаблонами «амбразури» вихованого в середовищі тих, хто вчить порядності інших, де крадуть, злословлять, і за все можуть лише мігранти. Але коли крадуть мігранти, то роблять це принаймі з розумом, щоб не попастися. І тільки німець може красти без голови, перед камерами спостереження в рецепції пристойної міжнародної фірми як рудовусий тарган, якому обрізали вуса і тим сами позбавили орієнтації в просторі.

«Я тут, я тут» – знову кличе мене мій електронний поводир. Він для мене вже не лише поводир, але й зривач масок і підривач стереотипів. Не забуду і контракт з фірмою мабуть теж розірву, бо така безпека в небезпеці з такими співробітниками, не вказана в контракті, була вказана мені зверху, можливо навіть “третім оком” або шишковидною залозою.

Spread the love
  • 10
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    10
    Shares

Schreibe einen Kommentar