В’єтнамки.

Автор: Ольга Самборська

Берлін, 23.06.2019

В довжелезній черзі за морозивом, яке обіцяли приготувати згіднo забаганкам замовника співробітники фірми “Магнум” (промоційна акція), мені було нудно. Спека тисла зверху, потреба в прохолоді – зсередини, а син – збоку. Час вже не мав жодного значення. Питанням було лише як його вкоротити.

В черзі за мною стояла молода пара. Їм теж було до нестями нудно. За спиною я чула теревені про те-се берлінське. Аж раптом мій слух загострився. Я почула словосполучення “російська література”. Молодик хизувався, що в нього в квартирі повно різної літератури і він навіть взявся читати книгу Лева Толстого “‘Війна і мир”. В книзі його особливо дратували абзаци французькою мовою, які доводилось довго розшифровувати. Моє радянське дежавю не забарилося. Перед очима відразу постала книжка толстовського роману для учнів середньої школи з кривоозерської бібліотеки, підручник з російської літератури з шкільної бібліотеки і численні абзаци, підкреслені олівцем, які треба було вчити напам’ять невідомо для чого, але для нашої вчительки російської літератури на прізвисько “Цєма”. І ці нелічені вставки французькою мовою, які я з одного боку ненавиділа, а з другого навіть любила, бо їх можна було пролітати фанерою на Парижем і так само не розуміти їх змісту, як і не розуміти чому фанері потрібно летіти над Парижем. Родратована невирішеними питаннями мого дитинства, я розвернула свою “фанеру” на сто вісімдеять грудусів і поглянула впритул на читача російської літератури.

Це був молодий блондин, худорлявий, очкарик, але не кінематографічний Шурик, проте близько на нього схожий. Відразу поспішаю висловити своєму новому співбесіднику, якого вибрала мабуть моя нудьга в черзі, своє співчуття з приводу французських абзаців у Толстого, іллюструючи жартома пережите в шкільні роки. Молодик надзвичайно зрадів увазі до своєї особи, бо його нудьга зраділа зустрічі з моєю нудьгою в черзі.

Між нами почалася жвава дискусія на тему роману “Война і мир”, хоча мені чомусь завжди здавалося. що правильний переклад заголовку мав би бути “Війна і світ”, бо в романі йшлося не стільки про мир, але той вищий російський світ, “вершки”, вище суспільство, яке і продукує війну, є її невід’ємною частиною, разом з численними багатствами і апетитом до нього, заради яких і ведеться війна.

Помітивши “плавання” співрозмовника у вибраній “цємі” , з’ясовую, що він навчався в російськомовній школі в Ліхтенбергу, районі Берліна, де проживає велика кількість російськомовних вихідців з колишнього Радянського Союзу. Щоб вивести нашу дискусію з мілини, на яку посадив її “знавець” російської літератури з Ліхтенбергу, батьки якої вочевидь є росіянами, пропоную йому перевести розмову на іншого автора, Достоєвського. Про остннього молодик навіть і близько не чув. Тут мені вже зовсім стало незручно. І не стільки незручно за нього самого, як за його батьків – вихідців з культури культу читання, культу книжок, культу класиків, які не змогли передати йому всю глибину своєї культури. І невідомо, чи вони заслуговують на осуд, бо книги вони всеж передали і розуміння, що читати треба, теж. Все інше – це вже спроможність чи не споможність наступного покоління втягнути цей культурний шар в себе.

Переводжу погляд на подружку трохи збитого спантелику молодика, перед якою він ще кілька хвилин тому хизувався своїм знанням російської літератури. Дівчина азіатського походження весь цей час мовчала. Тендітне тіло, сховане під жовтою сукенкою. На ногах – позолочені в’єтнамки. І лише вираз обличчя був трохи неприродний, невідповідав образу тендітної азіатки – дюймовочки. Все на обличчі було перебільшено строге: чорні зосереджені очі, чорне пряме волосся по плечі, прямий невеликий ніс, cтисло і строго стиснуті губи. Щоб розрядити цю строгість, питаю, звідки вона родом. “В’єтнам!” – випалила строго моя нова співрозмовниця. Для мене слово В’єтнам асоціюється з найприємнішими спогадами з часів університету, коли мала нагоду мати в друзях приємних і дружніх в’єтнамців – студентів, жити їx культурою, гостинністю і дитячою відвертістю. На їх обличчях завжди була добра посмішка.

Відрізна інтонація в’єтнамки ввела мене в стан шоку і тепер вже на мілині була я. Щоб зачепитись за хоч якусь гачину, роблю їй комплімент на рахунок її доброї німецької. Дівчина з в’єтнамською відвертістю, ознака цього чудового люду, яка ще при ній залишилася, відразу описала свою ситуацію.”Прибула до Берліна у віці 12 років з матір’ю, з якою не розмовляє і вітчимом, якого ненавидить. З вітчимом познайомилася по скайпу так само, як і її мати. Він їх забрав до Берліна. Тут вона пішла в школу. Матір та традиційну в’єтнамську культуру не сприймає. Мати говорить німецькою дуже погано, але то вже її проблеми”, – зауважує. Дівчина переграла своєю поставою навіть образ настрогішої німкені, яку я тільки колись зустрічала в цій контрастно-збоченій на індивідуалізмі та егоізмі країні.

Я не могла прийти до себе від почутого від цієї тендітної дюймовочки-азіатки. Що зробила з нею ця країна? Що зробила з нею міграція? Що робить міграція з нами і нашими дітьми? Вона краде наших дітей і передає їх на поїдання іншому суспільству, якому начхати на культуру прибульців. Єдине, що вимагає нове суспільство, це інтеграції в нове середовище. Пройшовши через інтеграційні жернова з дитини виростає потвора нової тотожножності в тілі, народженому для іншої. Несходження цих двох аспектів особистості і призводить до того, що в суспільстві з’являється зовсім новий тип особистості з міграційним минулим і інтеграційною тотожністю.

Цей новий тип особистості не знає свого коріння, не знає достеменно культури і літератури, соромиться своїх батьків, які так і не змогли інтегргуватись в нове суспільство, невдало копіює цінності-безцінності нового суспільства, втрачаючи назавжди безцінні вартості традиційних суспільств, свою автентичність.

Я пригадала багато інших образів з подібною ознакою неприродності: італійка походженням з племені майя, яка відштовхувала своєю європейськістю, коли риси її обличчя просили доброти і магії або українка, яка відцуралася своєї родини і культури, бо так вимагав її чоловік-інтегратор, туркення, яка фарбує волосся в колір блонд і слудує всім німецьким несмакам і вибрикам.

Мені було ніяково від образу новов’єтнамки з печаткою агресії, ненависті до матері, зневаги до своєї культури. Десь колись їй ще в дитячому віці зробили дуже боляче. Вирвали її з коренем з її птатцларму. Цей біль відчувався за маскою строгості на її обличчі, яке вже стало європейським, широким, твердим, прямим і десь навіть злим. Їй буде добре жити в новому суспільстві, бо до нього вона максимально пристосована. І матір їй теж непотрібна буде. Вже більше не потрібна. Тільки порожньо було поруч з нею, не цікаво, не тепло.

Я повернулася до своєї черги, бо розмова далі вже не в’язалася. І ні Толстой, ні Достоєвський їй теж не були цікавими.

За мною і далі стояла молода пара дітей мігрантів з різних країн. Один схожий на росіянина-Шурика, інша – на в’єтнамку. За мною стояла пара німців, з якими було нецікаво, нудно. Нудніше, аніж стояти самій в черзі та просто спостерігати позолочені в’єтнамки.

Залишити відповідь