Волосинка.

Волосинка.

Автор: Ольга Самборська
Берлін, 3.09.2019

Люблю збирати витрішки в берлінському метро. Там, в підземці, в жовтих вагончиках ставлять сцени несценічні актори, але актори берлінських буднів з їх незмінними ролями будівничих, мігрантів, туристів, батьків з постійно неслухняними дітьми і вічних пенсіонерів, які складають невід‘ємну сіру частину жовто-підземного простору. 

Я вмостилася в куточку на фірмовому синьо-рожево-чорно-крапкованому дерматині, яким обтягнуті тверді сидіння жовтих вагончиків метро і смакувала оточення. Навпроти  мене сиділа молода жінка років до тридцяти. Сучасна, розкута, але замкнута від світу навушниками. Кожен елемент її одягу привертав до себе увагу. Я окремо зупинилася на червоних спортивних штанах з білими адідасівськими смужками, які добре підкреслювати струнку фігуру жінки, окремо посмакувала позолотою валянкоподібних чобітків на рівній підошві В них жінка більше нагадували Діда Мороза з російських казок-фільмів, якби не її волосся. Під короною срібного кольору навушників збилася купа волосся невизначеної довжини. Така собі модерна Снігуронька. Дівчина насолоджувалася музикою, а я насолоджувалася розбором її тотожності. Звичайна сучасна берлінка, обличчя якої не знає зайвої косметики. Великі карі очі випромінювали радість. Тоненька обручка на лівій руці говорила про її щасливе заміжжя. 


Раптом як це часто трапляється з жінками «снігуронька» згадала про своє скудлене волосся. Вона випрямила його, так-сяк розділила на три смуги і почала виплітати з них косу. Незважаючи на скуйовджене волосся, коса виходила гарною. Я дивувалася як з клубка невизначеної волосяної маси виходила довга коса до пояса. Тепер це вже була правдоподібна Снігуронька. Доплівши до кінця, жінка скрутила рештку волосся докупи, щоб закріпити щойно сформовану косу так, як це робили жінки в давнину: відірвала волосинку і обплела нею кінець коси. Рештку волосся жінка несвідомо кинула на підлогу. Вона була вся в музиці, в своїй жіночій ілюзії, не помічаючи світ навколо себе. 

Але світ тримав її у повному фокусі.  І не лише я споглядала її. За якусь мить перед замріяною як з-підземелля випросталося худорляве з навішаними на ньому вицвілої від років одіжжю тіло. Воно тремтіло агресією і напругою. Я помітила скрюченого сухого вказівного пальця, який ораклом розмахував погрози перед карими очима «снігуроньки». „Я подам на тебе скаргу за твоє кинуте на підлогу волосся!» – шипіло тіло. На хвилю все у навколо завмерло від несподіванки. «Ну тепер вже і Баба-Яга підтягнулася, щоб все за казковим сценарієм» – подумала я. «Снігуронька» зняла свою сріблясту корону-навушники, посміхнулася у відповідь «бабі-язі», нічого їй на відповівши на залякування. Ми з “снігуркою” перестрілися очима, мовчки обмінюючись здивуванням і посмішкою від недолугої старої жінки, яку так обурила викинута на «священну» підлогу запльованого берлінського метро волосинка.

На наступній зупинці ми обидві залишили жовтий вагон, де на синьо-рожево-чорно-крапкованому дерматині сиділа обурена перука пенсійного віку. «Гарного Вам дня!» – кинула на прощання «бабі-язі» «снігуронька». Її позолочені чобітки-валянки розчинилися в натовпі берлінської підземки.

Люблю збирати витрішки в берлінському метро.

Spread the love
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Schreibe einen Kommentar