Нова радість стала.

Автор: Ольга Самборська

Фото автора.

Берлін, 21.11.2019

Трійка молодих людей вскочила на другий поверх двоповерхового берлінського автобуса. Російська мова заполонила салон. Двоє хлопців миттєво зайняли передні сидіння перед чільним склом для кращого споглядання панорами берлінських вулиць. Дівча сіло за ними. Я сиділа поруч, “третім оком” спостерігаючи за збудженими пасажирами. 

Радісний настрій важко було не помітити. Та і трійка молодих зовсім не приховувала свого захоплення. Вони були в захваті від того, що просто їхали двоповерховим автобусом. «Персональная двохэтажная тачка!» – вигукнув на високих тонах один. «Я в Париже тоже на таком каталась!» – підхопила його тон дівчина позаду. Далі вони ніби змовившись витягли з кишені свої мобільні телефони, щоб сфотографувати бачене з другого поверху. 

Я теж люблю ці види-спостереження з трьохметрової «тачки». Звідси, зі скляного автобусного салону, місто лежить перед тобою як на долоні. Ти ковзаєш вулицями, споглядаючи лише дахи автомашин, різнокольорові каски велосипедистів і силуети перехожих в проміжках між рядами запаркованих ніби навічно засобів пересування. Це і все, що складає Берлін між висотками будинків. Я звикла до цих містовидів. Іноді автобус проїжджає вздовж берлінських водних каналів. Тоді почуваєш себе ніби ніби в Амстердамі. Іноді просто торкаєшся історії, бо на кожному повороті або пам’ятний знак, або залишки берлінського муру, або пам’ятник визначному діячові. В центральних районах швидше впаде в око сучасна архітектура, яка відсуває на других план старі будинки кайзерівської доби. Для знайомства з Берліном не варто навіть орендувати спеціальних туристичних автобусів. Достатньо сісти в звичайну двоповерхівку на колесах і місто вже обіймає тебе своїми бетонними рукавами. 


Саме цим і скористалася трійка російськомовних туристів. Вони безмежно раділи Берліну, прозорому автобусному салону і можливості так вільно насолоджуватися вільним пересуванням Європою.

А до автобуса заходили похмурі пасажири. Виходили з нього теж похмурі. Вони були зайняті собою, своїми проблемами. Вони мали все притаманне європейцю: персо (паспорти), які дозволяють їм їздити куди заманеться, фінансове забезпечення на життя і на пересування, демократію і свободу. Тільки не раділи вони автобусному салону. Не фотографували ракурси міста. Вони тупили в дисплеї своїх смартфонів, на яких відбивалися їх безмовні і беземоційні обличчя. Їх не цікавили збуджені російськомовні пасажири. Останні цікавили лише мене, бо за здатністю радіти дрібницям впізнавала в них українців. Я витягла свого телефона і зробила вигляд, що теж фотографую якийсь кут, затягнувши в камеру шматок їх радості. «Давай тоже это сфотографируем!» – повівся на мою фото-провокацію сусід-турист. Моє «третє око» прищурилося, але я вирішила не видавати себе. Мені було радісно за них і за місто, в яке приїхали люди, які просто радіють йому. «Нова радість стала…» – згадала я слова української різдвяної пісні. 

Берлін в передчутті Різдва і радості. Тільки от німці почнуть по-різдвяному радіти лише на саме Різдво. А так хочеться бачити радісних людей кожного дня. Треба частіше їздити двоповерховим автобусом. Може знову надибаю трійку радісних туристів? А може і україномовних? Як я тоді зрадію.

Spread the love
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Schreibe einen Kommentar